(частина 1)

ПРАВОВА ПРИРОДА ТА ХАРАКТЕРИСТИКА АГЕНТСЬКОГО ДОГОВОРУ

Агентський договір є консенсуальним: сторони зобов’язані одна перед одною з моменту досягнення домовленості щодо усіх істотних умов договору. Він є двостороннім та оплатним.

На сьогодні у розвинених країнах агентський договір належить до пойменованих та унітарних.

Аналізуючи агентський договір, можна припустити, що він – «гібрид» договору доручення та договору комісії, які використовуються у праві України. З огляду на це, визначимо схожість та відмінність їхніх положень з агентським договором.

Так, агентський договір має такі схожі риси з договором доручення:

  • агент може діяти від імені принципала як повірений від імені довірителя. При цьому дії агента можуть бути спрямовані на здійснення юридичних фактів (укладення угод, передачу товару транспортним організаціям тощо);
  • як і повірений, агент не набуває жодних прав та обов’язків за укладеними договорами (їх набуває лише принципал);
  • особистісний характер виконуваного зобов’язання покладає на повіреного та агента певні обов’язки стосовно обрання свого заступника або замісника;
  • агент, як і повірений, є повністю підзвітним принципалу і має точно виконувати його вказівки або мати вагомі підстави, щоб не дотримуватися їх;
  • агент, як і повірений, одержує винагороду за свої дії в інтересах принципала, а також компенсацію за понесені витрати. Розмір винагороди визначається в агентському договорі.
Основним критерієм, за яким агентський договір відрізняється від договору доручення, є можливість вчинення агентом не тільки юридичних, а й фактичних дій, наприклад, пошук споживачів, обговорення з ними істотних умов продажу товарів принципала, передача принципалу замовлення споживача.

Агентський договір має схожі риси і з договором комісії:

  • агент, що діє в інтересах принципала, може не розкривати його імені кінцевому споживачу (closed agent), а отже, як і в договорі комісії, правовідносини виникають між агентом і кінцевим споживачем;
  • агент має право одержати за свої дії не тільки звичайну винагороду, а й додаткову – del credere, якщо він ручається перед принципалом за виконання угоди третьою особою.
Саме наявність подібних рис з договором доручення і договором комісії, які добре відомі українським підприємцям, і стало, на думку автора, однією з причин поширення агентських правовідносин під час збуту товарів в Україні. Саме те, що підприємцям не потрібно розрізняти риси, властиві договорам доручення та договорам комісії, і що є можливість їхнього синтезу в одному договорі, мало позитивне значення для розширення практики застосування цього виду договорів під час збуту товарів.

Варто зауважити, що агентські правовідносини були більш характерні для країн прецедентного права. Проте завдяки розвитку міжнародної торгівлі, а також деяким перевагам порівняно з договорами комісії і доручення вони поширилися і в країнах континентальної Європи.

Зазвичай агентський договір укладається в письмовій формі, хоча можливі випадки укладення усного договору.

Найчастіше його укладають у формі єдиного документа. Укладення договору шляхом приєднання не є типовим для агентських договорів.

ОБ’ЄКТ АГЕНТСЬКОГО ДОГОВОРУ

Об’єктом агентського договору є надання принципалом доручення агенту на виконання юридичних і фактичних дій, спрямованих на збут товарів принципала.

Правовідносини агента та принципала мають певні аспекти, які в подальшому впливають на права та обов’язки сторін агентського договору. До них належать:

  1. визначення переліку товарів, що підлягають збуту, та процедури розширення або зменшення асортименту товарів;
  2. характер прав агента;
  3. визначення території, на якій він діє.
Таким чином, для агентського договору, як і для будь-якого іншого виду збутових договорів, важливим є визначення поняття «договірні товари». Воно включає в себе встановлення:

  1. класу або класів товарів. Якщо принципал розробляє нові товари або розширює продаж інших класів товарів і при цьому не має наміру надавати право на їх продаж агенту, це має бути чітко обумовлено в контракті;
  2. споживчих характеристик;
  3. призначення (мета, з якою товар може бути використано, наприклад, військова або цивільна).
Іноді в агентських договорах поняття «договірні товари» застосовується разом з поняттям «квоти під час продажу». Тобто виробник товару або його експортер визначають мінімальну його кількість, яку має бути продано або на продаж якої мають бути укладені агентом відповідні договори. Необхідність продажу певної (і не менше) кількості товару, якщо це зафіксовано в договорі, укладеному між принципалом і агентом, є однією із істотних його умов. Ця мінімальна квота може періодично, якщо це передбачено таким договором, переглядатися як результат зміни економічних умов господарювання на території агента, а також його ефективної збутової і рекламної компанії.

Водночас «невиконання наданої квоти» дає підстави і право принципалу розірвати агентський договір в односторонньому порядку. Застосування квот, установлених принципалом агенту, є своєрідним способом відбору агентів, здатних здійснювати реалізацію товару принципала, а також стимулюванням ефективної роботи агентів.

Збут договірних товарів здійснюється агентом на певній території. Саме тому одним з основних аспектів, що обговорюються сторонами (агентом і принципалом) під час укладання агентських договорів, є виключний або невиключний характер правовідносин щодо подальшої праці агента з продажу товарів принципала на певній географічній території. Встановлення характеру агентських правовідносин є дуже важливим, бо він визначає випадки сплати агенту комісійних.

Виключні агентські правовідносини передбачають, що агент має виключне право представляти принципала на контрактній території. Проте сторони угоди мають обумовити не лише існування виключних прав у агента, а й їхній обсяг. Це означає, що вони мають узгодити, чи має право принципал, незважаючи на наявність виключних прав у агента, зарезервувати для себе право працювати на території агента? Чи може це робити принципал самостійно чи за допомогою агента? Чи має при цьому принципал сплачувати агенту комісійні? У разі коли сторони передбачили виключність прав агента, але не визначили їх обсяг, їм доведеться звернутися до норм застосовного до агентської угоди права.

Так, законодавство Австрії (Федеральний акт про права та зобов’язання незалежних комерційних агентів // Федеральна газета. – 1993. – 11 лютого. – № 88) встановлює, що виключні агентські права на визначеній території дають агенту право одержувати комісійні від будь-якого замовлення принципала, одержаного з території агента, незалежно від того, чи докладав агент для цього яких-небудь зусиль.

Законодавство Нідерландів (Комерційний кодекс Нідерландів. Art. 74-74s. Netherlands. 1989//New Civil Code. Chapter 7.7. Netherlands, 1993) практично у всіх випадках, пов’язаних з виключними агентськими правовідносинами, вказує на необхідність виплати агенту комісійних від будь-яких замовлень, що надійшли з його території.

Судова практика Франції (Supreme Court Commentaries, Bulletine IV, 1974, р. 83) дозволяє говорити про можливість невиплати комісійних агенту, якщо замовлення споживачів надійшли безпосередньо до принципала.

Торговий кодекс Німеччини (Федеральний комерційний Кодекс. Bundesgesetzblatt, I 2478. Германія. 1990//Burgerliches Gesetbuch (Федеральний Цивільний кодекс). Bundesgesetzblatt, I 2317) дає агенту право вимагати комісійні з кожного контракту між принципалом і будь-якою третьою особою, яка знаходиться на території агента, навіть якщо агент не діяв як посередник у такій угоді. ЦК Італії (Стаття 1748 Цивільного кодексу Італії. – Рим, 1993) надає агенту такі ж самі права стосовно одержання комісійних від замовлення, що надійшло безпосередньо принципалу з його території.

Законодавство Данії (Датський Акт про комерційних агентів. Закон № 2727 від 2 травня 1990 р.) ще більше захищає права агента: якщо сторони агентської угоди не обумовили іншого, припускається, що між ними укладено договір з виключними правами для агента. Навіть якщо принципал порушив виключні права агента і той не заперечував проти цього, це не є доказом того, що виключних агентських прав не існує або агент їх таким чином применшив.

Англійське право розрізняє «виключного агента» (exclusive agent) і «одноособового агента» (sole agent) (International Agency and Distribution Law. Chapter England & Wales. Matthew Bender, 1997). У першому випадку принципал бере на себе зобов’язання не продавати товар без обов’язкової допомоги агента, а в іншому – не наймати інших агентів, але залишає за собою право торгувати на обумовленій території. Якщо сторони виберуть для себе другий тип агентських відносин, рекомендуємо їм чітко обумовити в договорі права агента на замовлення, що надійшли безпосередньо принципалу.

Принципал може виявити бажання залишити за собою право поставляти певні товари певним споживачам чи групам споживачів або тим чи тим одночасно (наприклад, державним підприємствам і установам). Слід також зауважити, що дуже часто споживач віддає перевагу співпраці безпосередньо з виробником, в обхід посередників, і тому недоцільно відправляти такі замовлення агенту. Такі випадки треба обумовити в договорі окремо, зокрема визначити можливість або неможливість для агента одержати комісійні від таких замовлень.

Цілком очевидно, що певні права та обов’язки агента і принципала пов’язані з територією. Що розуміють під поняттям «територія»? Яким може бути розмір території? Чи існують законодавчі обмеження її?

Під територією мають на увазі площу визначеної географічної області, на якій агент має право представляти інтереси принципала. У деяких випадках територія виражається не в географічному значені, а в строках категорій споживачів (оптовики, державні установи тощо). Договір має чітко визначати договірну територію або території. Вона може включати всю країну (наприклад, Бельгія, Австрія) або її частину (Кантон Цюріх у Швейцарії). Вказуючи країну, під юрисдикцію якої підпадають острови, сторонам агентської угоди доцільно обумовити, чи входять ці острови до контрактного визначення території (наприклад, Данія з Гренландією і Фарерськими островами). Чітке зазначення території є важливим для сторін, оскільки за найменшої неточності може виникнути конфлікт між агентами принципала щодо відповідних територіальних прав і виплат комісійних.

На відміну від дистриб’юторських договорів, надання виключних прав агенту стосовно роботи на певній географічній території не є порушенням антимонопольного законодавства. Це пояснюється тим, що агент працює від імені та в інтересах принципала.

Наприклад, в ЄС ще в 1962 р. було видано Попередження Комісії про виключні агентські контракти, укладені з комерційними агентами. У ньому чітко зазначено, що контракти, які зобов’язують комерційних агентів на певній території єдиного ринку, визначеній контрактом, вести переговори від імені і в інтересах принципала, укладати угоди від свого імені, але в інтересах принципала, не підпадають під дію ст. 81(1) Договору ЄС. Комісія зауважила: незважаючи на те, чи містять виключні агентські контракти положення про надання контрактної території, виключних прав роботи на цій території і, відповідно, про заборону прямої роботи принципала на цій території, вони спрямовані не на обмеження конкуренції, а лише на захист взаємних прав та обов’язків сторін.

Директива Ради ЄЕС № 86/653/ЄЕС від 18.12.86 р. про координацію законодавства держав – членів Співтовариства щодо незалежних комерційних агентів, ґрунтуючись на Попередженні, надає право сторонам агентського договору включати до нього застереження «про обмеження торгівлі» (a restraint of trade clause), якщо таке обмеження стосується географічної області, групи споживачів і типу товарів. Таке застереження є дійсним, коли воно зроблене в письмовій формі і строк його дії закінчується не пізніше двох років після припинення агентського договору.

Наведений принцип дійсний для всіх країн – членів ЄС.

Російське законодавство для договорів агентування визнає лише просторові та часові обмеження прав сторін, прямо зазначаючи про неможливість застосування суб’єктивних обмежень.

ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ СТОРІН АГЕНТСЬКОГО ДОГОВОРУ

Агентський договір, як і інші види договорів, містить права та обов’язки сторін.

Основний обов’язок, покладений на агента за агентським договором, – це ставитися до інтересів принципала як до своїх власних, діяти сумлінно та чесно, включаючи належне виконання вказівок принципала та інформування його про хід виконання доручення.

Звісно, основним обов’язком принципала є виконання умов агентської угоди, що полягає в лояльному і чесному ставленні до агента і в сприянні у виконанні його обов’язків, зокрема надавати йому всю необхідну інформацію та документацію щодо збуту товару. Він зобов’язаний інформувати агента про припустиме зниження його товарообігу в зв’язку з продажем товарів принципала.

ЦК Нідерландів (ст. 7:430, § 3) покладає на принципала обов’язок негайно інформувати агента про очікуване значне зменшення обсягу угод, що ним укладаються. Якщо ж принципал не виконає цей обов’язок, агент матиме право вимагати від нього компенсації зазнаних внаслідок скорочення обсягу продаж збитків (статті 7:439 і 7:441 ЦК Нідерландів).

Відповідні законодавчі акти Франції, Іспанії, Швейцарії, Австрії та деяких інших країн також передбачають такий обов’язок принципала.

Сприяння агенту у виконанні його обов’язків передбачає обов’язок принципала надати йому найменування та адреси споживачів, які він має, а також інформувати агента про їхні можливості. Доступ до такої інформації є дуже важливим для успішної діяльності агента, а отже, і для просування товарів принципала на договірній території.

Залежно від певних умов агентського договору у принципала можуть виникнути специфічні обов’язки, зокрема приймати замовлення, який виникає тоді, коли агентською угодою агенту надане лише право передавати замовлення принципалу. За таких умов принципал вільний у виборі прийняти чи відхилити замовлення. Безумовно, така свобода принципала в прийомі замовлень може негативно позначитися на підприємницькій діяльності агента. Для того, щоб зробити позицію агента більш стабільною, доцільно в договорі передбачити можливі умови відмови у прийнятті замовлення, а також період часу, протягом якого вона може статися і бути дійсною.

Так, наприклад, законодавство Німеччини, Нідерландів, Данії та Франції передбачає виключний обов’язок принципала негайно або протягом розумного строку інформувати агента про прийняття замовлення або відмову в цьому. Домовленість сторін агентської угоди про інше заборонена. Законодавство Іспанії (Закон про агентські правовідносини № 12/1992 від 27 травня 1992. B.O.E of 29/5/1992) зазначає конкретний строк (15 днів), протягом якого таке повідомлення має бути здійснено.

Трапляються випадки, коли агенту надається право укладати від імені принципала обов’язкові для нього договори. Цей принцип є фундаментальним для агентських угод відповідно до англійського права, звісно, якщо агент при цьому діє в межах повноважень.

До обов’язків принципала входить належне інформування агента про будь-які зміни щодо ціни, умов поставки, платежів або стандартних умов продажу товарів, яке має здійснюватися заздалегідь. Завчасний строк повідомлення має бути обумовлений спеціально в договорі.

Оскільки агент провадить свою діяльність щодо просування товарів на ринку території згідно з виробничими і продажними програмами принципала, в агентському договорі потрібно визначити спосіб інформування агента про такі програми та порядок надання йому відповідних матеріалів з рекламування товарів принципала.

Одним із основних обов’язків принципала є охорона виключних прав агента від посягань на ці права третіх осіб. У зв’язку з цим сторони мають передбачити можливі наслідки дій принципала, якщо він з будь-яких економічних, юридичних або інших причин буде вимушений виготовляти або надавати ліцензію на виробництво товарів на договірній території третім особам. Їх треба розглядати з погляду необхідності виплати агенту певних додаткових комісійних або компенсації.

Одним з головних прав агента (і відповідно обов’язків принципала) є виплата йому винагороди або комісійних. Варто зауважити, що законодавство багатьох країн регулює питання виплати винагороди агенту. Тому у випадку, коли між принципалом та агентом немає домовленості щодо цього питання, агент може вимагати виплатити йому комісійні:

– згідно із законодавством країни, право якої застосовується до правовідносин агента та принципала, якщо таке законодавство регулює це питання; або

– – визнані на території агента як такі, що є прийнятними для операцій такого виду; або

– – такі, що виплачувалися йому раніше цим принципалом за продаж подібних товарів, тобто відповідно до раніше встановленого звичаю.

– Зазвичай комісійні виплачуються під час дії агентського договору за всіма угодами, укладеними в результаті діяльності агента. Якщо в подальшому укладаються угоди із споживачем, залученим агентом, він має право на отримання комісійних від таких угод. Якщо принципал отримує замовлення безпосередньо від споживача в період дії агентського договору, він має виплатити агенту комісійні за таким договором, навіть якщо угода ще не була остаточно завершена до закінчення строку дії агентського договору. У разі коли угоду виконано після припинення дії агентського договору, агент має право на комісійні, якщо таку угоду було здійснено завдяки його зусиллям та діяльності.

Наведені правила іноді спричиняють ситуації, коли колишній та діючий агенти претендують на комісію одночасно. За таких обставин право на отримання комісійних має колишній агент.

Якщо агент працює в спеціально визначеній географічній області або з певною категорією споживачів, значить, протягом дії агентського договору він має право на отримання комісійних від угод з усіма споживачами з цієї географічної області або категорії споживачів.

Агент отримує право на нарахування належних йому комісійних відразу після настання однієї з перерахованих далі подій:

  • виконання угоди принципалом;
  • закінчення строків, передбачених в угоді з третьою особою для виконання обов’язків принципала;
  • виконання угоди третьою особою.
Зазвичай виплата комісійних здійснюється за фактом настання однієї з перерахованих далі подій, що сталася раніше інших і не пізніше дати:

  • на яку третя особа виконала б свою частину угоди; або
  • місяця, що настає за кварталом, в якому комісійні має бути виплачено.
Винятком із наведеного правила є положення, за яким у разі невиконання договору принципала з третьою особою не з вини принципала (наприклад, дія форс-мажорних обставин) агент не має права вимагати виплати йому комісійних. Якщо комісійні за такою угодою були сплачені агенту, вони підлягають поверненню.

Для реалізації свого права на одержання комісійних агент має обов’язково отримувати від принципала періодичну (наприклад, щомісяця або щокварталу) інформацію про суми укладених з третіми особами угод та належні агенту комісійні.

Якщо право, що застосовується до агентських правовідносин, дозволяє агенту інспектувати бухгалтерські документи принципала і при цьому принципал добровільно не надав агенту згадану вище інформацію, агент має право примусити принципала до інспекції його документації. Так, наприклад, законодавство Австрії (Розділ 16 (3) Федерального акта про права та обов’язки незалежних комерційних агентів) дає змогу агенту одержати наказ суду про інспектування бухгалтерської звітності принципала, якщо той надасть агенту неповні звіти.

Законодавство Іспанії (Закон про агентські правовідносини) навіть передбачає строки такої звітності: перелік здійснених угод і нарахованих комісійних має бути надано агенту не пізніше останнього дня місяця, що настає за звітним кварталом.

Цей перелік має обов’язково містити суттєві дані, на підставі яких була розрахована сума комісійних. Проте у разі потреби сторони мають право передбачити більш стислі строки надання звітності.

Такий самий строк для надання звітності принципалом встановлює підрозділ 1 розділу 13 Датського акта про комерційних агентів. У ньому зазначено, що звіт має містити всю «важливу інформацію», на підставі якої розраховуються комісійні. Поняття «важлива інформація» включає найменування клієнтів, специфікації та обсяг проданих товарів, суму комісійних. Якщо принципал відмовляється подати інформацію або надані ним дані неповні, агент може залучити незалежного аудитора для перевірки відповідних матеріалів. Витрати на таку перевірку несе агент. Якщо аудиторська перевірка виявить серйозні недоліки в наданому звіті щодо комісійних, агент має право вимагати від принципала компенсувати витрати на аудитора.

ЦК Нідерландів передбачає, що принципал має надавати звіти щомісячно. Стаття 7:433 надає агенту право інспектувати дані принципала. Відмова принципала надати звіт призвела до кількох судових розглядів у Нідерландах, у результаті яких агентам було надано право перевірити всі документи принципала, необхідні для розрахунку комісійних (Agustin Jausas. Agency and Distribution Agreements. Lonbdon. Graham & Trotman, 1994, с.224 – 233).

Безумовно, в обов’язки принципала входить не тільки повне і своєчасне надання звітності, але і виплата комісійних агента, згідно з цією звітністю і агентською угодою.

Якщо інше не обумовлено сторонами агентської угоди, «виключний» агент має право на виплату комісійних за кожною угодою, укладеною агентом на своїй території. Розділ 9 Датського акта про комерційних агентів передбачає, що агент також має право на винагороду, якщо договір купівлі-продажу був здійснений між принципалом і третьою особою без безпосередньої участі агента, за умов, що ця третя особа була залучена агентом раніше. Таке саме правило встановлено законодавством Франції (Закон № 91-593). Воно гарантує агенту винагороду за зусилля, здійснені раніше. Розділ 9 Датського акта зобов’язує принципала сплатити агенту комісійні і в тому випадку, коли агентський договір припинений, проте укладена після цього угода із споживачем є результатом роботи агента. Отже, щойно призначений «виключний» агент уже не одержить своєї винагороди за цією угодою. Але якщо він вніс свій вклад в укладення угоди, то комісійні розподіляються пропорційно між колишнім і діючим агентами.

Якщо підписаний контракт з третьою особою був припинений, агент не має права на комісійні за ним. Тільки вчинені угоди дають агенту право на одержання комісійних. Статтею 1748 ЦК Італії передбачено: якщо підписаний договір купівлі-продажу було виконано частково, агент має право на пропорційну винагороду.

Навіть у разі коли договір між принципалом і третьою особою було припинено з вини принципала, агент має право на свої звичайні комісійні. Знижки, що надаються принципалом споживачу після укладення агентом угоди, аж ніяк не впливають на розмір винагороди агента.

Датський акт про комерційних агентів (підрозділ 2 розділу 5) покладає на принципала обов’язок інформувати агента про причини невиконання угод, укладених агентом від імені принципала.

Сторони агентської угоди обов’язково мають передбачити, в яких випадках невиконання принципалом угод, укладених агентом, впливатиме на виплату комісійних. Якщо сторони не обумовлять це, то комісійні мають виплачуватися завжди.

Для збільшення обсягу продажу рекламованого товару принципал-виробник та/або його агенти розробляють рекламну компанію. Це також є одним із суттєвих обов’язків агента.

Під час проведення агентом рекламної компанії принципал може забезпечити його (безоплатно або за плату, обумовлену в контракті) рекламними буклетами, каталогами, відзнятими рекламними роликами та іншими рекламними матеріалами, що сприяють покращенню збуту товарів. Принципал і агент мають узгодити в своєму контракті, чи є обов’язком агента узгодження рекламних матеріалів з принципалом, яким чином витрати на рекламу товару, що продається, розподіляються між ними. У ньому вони також мають зазначити, чи є зразки товару, що продається, та інші рекламні матеріали постійного використання власністю принципала, чи передаються у власність агента і на яких умовах. Якщо зразки, що залишаються у власності принципала, дорого коштують, агенту рекомендується застрахувати їх.

Одним із видів реклами є участь агента у виставках та ярмарках, які проводяться на території його діяльності. Як відомо, вони дають можливість продемонструвати вироблені товари в натурі, а часто і в роботі. Виставка – це надзвичайно зручний спосіб ввести на ринок новий товар. Іноді для участі у виставці чи ярмарку агенту треба отримати згоду принципала. Ця вимога продиктована як необхідністю узгодження загальної стратегії рекламування товарів, що продаються, так і умовами експонування товарів. Часто умовою експонування товару є відсутність показу його на аналогічних заходах протягом певного часу.

Якщо принципал висловив бажання взяти участь у виставці або ярмарку спільно з агентом, сторонам рекомендується домовитися про спільне фінансування такої участі.

ІНШІ ПОЛОЖЕННЯ АГЕНТСЬКОГО ДОГОВОРУ

Агентський договір може бути строковим або безстроковим. При безстроковому договорі сторони мають передбачити механізм його припинення.

Безстроковий договір може бути припинено однією із сторін лише за умови, що буде надіслано попереднє повідомлення про припинення. Домовленість сторін про відмову від такого права за законодавством будь-якої країни вважається недійсною. Таке саме правило діє і стосовно агентських договорів. За Директивою 86/653/ЄЕС повідомлення про припинення агентського договору має бути надіслано за один місяць, якщо агентський договір діє один рік; за два місяці – у разі дії договору до двох років; за три місяці – більше двох років. Установлені Директивою строки є імперативними і не підлягають зменшенню сторонами агентського договору.

Директива дозволяє країнам-членам визначати більш тривалі строки для повідомлення про припинення, а також передбачати імперативні норми при вирішенні цього питання, тобто забороняти сторонам агентського договору узгоджувати коротший строк надання повідомлення. У разі встановлення довших строків надання повідомлення, їх мають застосовувати і агент, і принципал.

Використовуючи надане право, законодавці Австрії в Федеральному акті про незалежних агентів передбачають такі мінімальні строки повідомлення про припинення безстрокового агентського договору:

  • повідомлення надсилається за чотири тижні до припинення, якщо договір діяв менше року;
  • строк надання повідомлення збільшується на один місяць на кожний рік дії агентського договору до досягнення максимального строку для надання попереднього повідомлення – 6 місяців;
  • сторони мають право встановити у договорі більш тривалий строк попереднього повідомлення про припинення. При цьому строк попереднього повідомлення про припинення має бути однаковим і для принципала, і для агента.
У Данії (Датський акт про комерційних агентів, розділ 22) та Іспанії (Закон про агентські правовідносини) строк повідомлення є однаковим для агента та принципала і становить один місяць для договору, що діє один рік. Строк продовжується на один місяць після настання чергового року дії договору. Проте, як і в Австрії, строк попереднього повідомлення не має перевищувати шести місяців. Законами зазначених країн заборонено узгоджувати коротший строк попереднього повідомлення про припинення агентського договору.

Керуючись нормами Директиви про мінімальний строк попереднього повідомлення, який фактично є таким самим як і в Кодексі про працю Франції (ст. L. 751-7), французькі законодавці встановлюють, що строк попереднього повідомлення становить один місяць для договорів першого року дії, два місяці – для другого року дії, що вже почався, три місяці – для третього та наступних років. Якщо інше не обумовлено сторонами, кінець попереднього періоду збігається з кінцем календарного місяця. Сторони можуть узгодити коротший строк. У разі узгодження більш тривалого строку, для принципала він не має бути коротшим ніж для агента.

Торговельне уложення Німеччини передбачає повідомлення для першого року дії договору за один місяць, для другого року дії договору – за два місяці, для договорів від трьох до п’яти років – за три місяці, більше п’яти років – за шість місяців. Дія договору припиняється лише в кінці календарного місяця.

Угорський закон № 8 від 1978 р. визначає: якщо сторони в агентському договорі не узгодили тривалість строку попереднього повідомлення про припинення, договір припиняється в кінці календарного місяця після закінчення трьох місяців з початку повідомлення.

Стаття 1750 ЦК Італії встановлює мінімальний строк повідомлення – чотири місяця, незалежно від строку дії договору.

ЦК Нідерландів (ст. 7:437) передбачає ще більш тривалий строк попереднього повідомлення про припинення, якщо сторони не узгодили інше. Це – строк у чотири місяці, продовжений на один місяць після закінчення третього року виконання договору та на два місяця – після закінчення шостого року дії договору. Сторони не мають права узгоджувати строк попереднього повідомлення менше одного місяця. Якщо вони не домовилися про інше, повідомлення набирає чинності в кінці календарного місяця.

Зобов’язальний кодекс Швейцарії (Ст. 418q.1 – 418 q.3. Соde civil Suisse. Edite par la Chancellerie federale, 1987) встановлює, що договір, виконується один рік, припиняється з попереднім повідомленням за один місяць, а у випадку більш тривалого строку виконання договору – з попереднім повідомленням за два місяці. Причому таке попереднє повідомлення набирає чинності після закінчення календарного кварталу. І хоча закон дозволяє сторонам узгоджувати іншу дату припинення дії договору, ніж кінець календарного кварталу, мінімальний строк у два місяці не може бути скорочено.

Однак усе зазначене вище зовсім не означає, що агентський договір не може бути припинено негайно. Підписуючи його, сторони можуть передбачити такі випадки негайного припинення договору:

  1. для принципала:
    • грубе порушення договірних обов’язків агентом;
    • припинення (смерть), банкрутство або добровільна ліквідація агента;
  2. для агента:
    • невиплата принципалом сум, що належать агенту;
    • грубе порушення договірних обов’язків принципалом;
    • дії принципала, що перешкоджають агенту в виконанні його обов’язків;
    • банкрутство або добровільна ліквідація принципала.
У разі припинення агентського договору (незалежно від надіслання попереднього повідомлення про припинення чи у випадку негайного припинення) агент має право на додаткові платежі з боку принципала. Ними можуть бути:

  • відступне;
  • компенсація.
Директива 86653/ЄЕС передбачає дві підстави для додаткових виплат агенту. При цьому лише одну із них може вибрати країна – член ЄЕС, імплементуючи норми Директиви у національне законодавство.

Відступне виплачується агенту, якщо він залучив значну кількість нових споживачів принципала або в результаті його діяльності було значно збільшено обсяг продажу товарів принципала серед наявних до того споживачів принципала. Сума відступного не має перевищувати суми, що еквівалентна розміру комісійних агента, розрахованих як середнє арифметичне за останні п’ять років дії агентського договору. Право отримання відступного не позбавляє його права вимагати компенсації збитків, яких він зазнав. Такий підхід при імплементації норм Директиви було обрано в Данії, Франції, Італії, Нідерландах, Іспанії та Швейцарії.

Агент має право на компенсацію понесених збитків, якщо він не одержує комісійні за належне виконання договору, а принципал отримує значні привілеї в результаті діяльності агента та якщо він не зміг амортизувати витрати, понесені ним під час виконання своїх обов’язків за агентським договором. Такий підхід було обрано законодавцями Німеччини та Великобританії.

Якщо агентом є фізична особа, яка не може далі продовжити свою діяльність через свій вік або хворобу, то такий агент, згідно із законодавством Австрії та Німеччини, має право вимагати компенсацію навіть тоді, коли ініціатором припинення договору був він. Після досягнення 65-річного віку агент може припинити договір без побоювання втратити право на компенсацію.

Французьке законодавство встановлює суми компенсації в розмірі комісійних за два роки, виходячи з середнього арифметичного агента за останні три роки.

Італійський законодавець передбачає, що агент, договір з яким було припинено принципалом без повідомлення, має право на компенсаційні виплати двох видів: загальну компенсацію та відступне за клієнтуру. Відповідно до ст. 1751 ЦК Італії загальна компенсація становить середнє арифметичне комісійних агента за весь час виконання агентського договору. При чому виплата компенсації відбувається навіть у випадку припинення договору з вини агента. Відступне за клієнтуру виплачується лише тоді, коли припинення договору сталося не з його вини.

Агент також має право на отримання комісійних за замовленнями, які були отримані принципалом завдяки діяльності агента, але вже після припинення агентського договору.

Він зобов’язаний повідомити принципала про свій намір вимагати сплати відступного або компенсації протягом строку позовної давності в один рік з моменту припинення агентського договору.

Відступне або компенсація не сплачуються, якщо:

  • припинення договору принципалом було спричинене неналежним виконанням агентом своїх обов’язків;
  • припинення договору комерційним агентом не спричинене порушеннями з боку принципала або мотивами віку, фізичними вадами або хворобою комерційного агента, який не може продовжувати свою діяльність;
  • якщо за згодою принципала, агент переуступає свої права та обов’язки за агентським договором іншій особі.
З огляду на наведене можна виснувати що:

  • розвиток агентських правовідносин підтримується законодавцями різних країн;
  • завдяки законодавчим та нормативним актам позиція агента є значною мірою захищеною і навіть тоді, коли агентським договором не передбачені окремі положення захисту агента, вони встановлені чинним законодавством різних країн;
  • законодавець сприяє захисту агентів, бо, як правило, функції агентів виконуються підприємствами малого та середнього бізнесу.
Агентський договір зазвичай містить застереження про обмеження конкуренції після припинення агентського договору. Таке застереження є дійсним, якщо його вчинено в письмовій формі, і воно стосується спеціальних географічних областей або групи споживачів та видів товарів, з якими працював агент за агентським договором. Відповідно до Директиви, строк дії застереження не може перевищувати два роки після закінчення дії агентського договору. Якщо держава – член ЄЕС передбачить інші обмеження щодо дійсності або виконання застережень про обмеження конкуренції, застосуванню підлягають норми національного законодавства країни – члена ЄЕС.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок про необхідність узгодження сторонами агентського договору таких умов:

  1. Предметом договору є збут певного виду товарів принципала.
  2. Агентський договір має обумовлювати характер прав агента, розмір території, на якій він діє, визначати перелік товарів, що підлягають збуту, та процедуру розширення або зменшення асортименту товарів.
  3. Такий договір має визначати права та обов’язки сторін.
    1. До обов’язків принципала належать:
      1. чесне та сумлінне ставлення до агента;
      2. надання агенту необхідної інформації, документації та інших матеріалів, а також коштів, якщо він купує товари в інтересах принципала;
      3. прийняття замовлень споживачів, переданих агентом (якщо агент не має права укладати договорів від імені принципала);
      4. надання агенту рекламних матеріалів;
      5. виплата агенту належної йому винагороди;
      6. надання агенту необхідної звітності стосовно виконаних угод з третіми особами;
      7. компенсація агенту витрат, яких він зазнав під час виконання доручення принципала;
      8. захист інтересів агента від посягань третіх осіб (збереження його виключних прав);
      9. інформування агента про можливе зниження товарообігу з продажу товарів принципала;
      10. надання агенту попереднього повідомлення про припинення агентського договору, якщо такий договір припиняється до закінчення строку його дії.
    2. До прав принципала належать:
      1. одержання інформації агента про кон’юнктуру товарів принципала на ринку;
      2. отримання від агента укладених їм від імені та в інтересах принципала договорів; одержання інших документів, що засвідчують факт виконання доручення принципала;
      3. припинення агентського договору у випадку порушення агентом істотних умов агентського договору;
      4. отримання попереднього повідомлення агента про його намір припинити агентський договір.
      До обов’язків агента входить:

      1. ставитися до справ принципала як до своїх власних;
      2. виконуючи доручення принципала, діяти чесно і сумлінно;
      3. перевіряти платоспроможність споживача, який купує товари принципала;
      4. не здійснювати збут товарів іншої особи, якщо такі товари конкурують з товарами принципала;
      5. належним чином виконувати доручення принципала, інформувати його про хід виконання доручення;
      6. здійснювати продаж товарів у кількості, узгодженій сторонами в агентському договорі;
      7. надавати принципалу звіти з поданням документів, що підтверджують понесені витрати під час виконання доручення;
      8. брати участь у рекламній компанії принципала, виставках та ярмарках;
      9. надавати принципалу попереднє повідомлення про припинення агентського договору, якщо такий договір припиняється до закінчення строку його дії;
      10. у разі припинення агентського договору передати принципалу всю документацію, що підтверджує факт виконання доручення (договори, товаросупровідні документи, чеки, розписки тощо).
    3. Агент має право:
      1. одержувати компенсацію понесених ним витрат під час виконання доручення принципала;
      2. отримувати комісійні відповідно до умов, обумовлених в агентському договорі;
      3. одержувати додаткову винагороду за del credere;
      4. отримувати компенсацію або відступне в разі припинення договору з принципалом.
КОНВЕНЦІЯ ПРО ПРАВО, ЗАСТОСОВНЕ ДО АГЕНТСЬКИХ ПРАВОВІДНОСИН

Гаагська конференція з міжнародного приватного права розробила і прийняла Конвенцію про право, застосовне до агентських правовідносин (далі – Гаагська конвенція), яка набрала чинності 1 травня 1992 р. (Collection of Conventions (1956-1996). Edited by the Permanent Bureau of the Conference. – P. 252-264). Хоча Україна на сьогодні не є учасницею цієї Конвенції, ознайомлення з її положеннями є важливим, оскільки розглядається питання про приєднання України до Гаагської конференції.

Гаагська конвенція спрямована на визначення права, що застосовується до взаємовідносин між агентом і принципалом, якщо його обумовлено в агентському договорі, а також права, що встановлює обсяг повноважень агента в його взаємовідносинах з третіми особами,

Стаття 1 Гаагської конвенції так формулює сферу свого застосування: «Ця Конвенція визначає право, застосовне до правовідносин міжнародного характеру, що виникають коли одна особа, агент, має повноваження діяти, діє і має на меті діяти від імені іншої особи – принципала при взаємодії з третьою особою». Положення Конвенції застосовуються у тих випадках, коли до функцій агента входить передача або одержання пропозицій і проведення переговорів від імені принципала, незалежно від того, чи діє агент від свого імені або від імені принципала.

Гаагська конвенція не застосовується до:

  1. правоздатності сторін;
  2. форми агентської угоди;
  3. агентських відносин за законом у сімейному праві, у правовідносинах стосовно власності подружжя або в спадковому праві;
  4. агентських правовідносин за рішенням судових чи квазісудових органів або відповідно до прямого контролю таких органів;
  5. представництва у зв’язку з розглядом судового характеру;
  6. агентських відносин капітана судна, що діє при виконанні своїх обов’язків.
Відповідно до положень Конвенції до агентів, на яких вона не поширює свою дію, належать:

  1. відділ, службова особа або партнер корпорації, асоціації, товариства або іншої особи, незалежно від того, чи має вона статус юридичної особи, у тому випадку, якщо вони діють на виконання своїх функцій і в межах повноважень, передбачених для них законом або установчими документами таких осіб;
  2. опікун щодо трасту, особи, що створила траст або бенефіціара.
Гаагська конвенція закріплює принцип свободи сторін у виборі права, що має регулювати відносини між агентом і принципалом. Сторони агентського договору можуть за згодою визначити внутрішнє право будь-якої держави, яке застосовуватиметься до їхніх правовідносин незалежно від того, чи є воно внутрішнім правом держави – учасниці Конвенції. Угоду сторін про вибір права, застосовного для регулювання відносин між агентом і принципалом, має бути зафіксовано таким чином, щоб її наявність та істотні умови випливали з агентської угоди.

У разі коли сторони не погодили право, яке застосовується до їхніх правовідносин, то застосуванню, відповідно до ст. 6 Гаагської конвенції, підлягає право держави, в якій на момент формування агентських правовідносин агент мав свою ділову контору (офіс) або, якщо він не мав її на той час, право держави, в якій агент мав своє постійне місцезнаходження.

Якщо агент має спочатку діяти в державі, в якій розташована ділова контора принципала або, якщо принципал не має ділової контори, в державі постійного місцезнаходження принципала, то застосуванню підлягають норми внутрішнього законодавства цієї держави.

У випадках, коли агент або принципал мають понад одну ділову контору, то положення ст. 6 Гаагської конвенції застосовуються до контори, з якою агентські правовідносини найбільше пов’язані. У контексті цих положень варто зауважити, що Конвенція не дає визначення термінів «ділова контора» і «постійне місцезнаходження». Внаслідок цього, на нашу думку, в практиці застосування положень Конвенції можуть виникати труднощі, пов’язані з визначенням суті цих термінів.

Внутрішнє право однієї з держав, обране сторонами агентського договору як застосовне до відносин між принципалом і агентом або визначене відповідно до положень Конвенції, регулює:

  1. виникнення агентських правовідносин і питання їхньої дійсності;
  2. права й обов’язки сторін агентських правовідносин;
  3. умови виконання взаємних обов’язків, а також наслідки їхнього невиконання;
  4. припинення агентських правовідносин.
Право, обране сторонами агентського договору, застосовуватиметься до:

  1. існування та обсягу повноважень агента, його реорганізації або припинення, а також наслідків перевищення або неправильного використання агентом своїх повноважень;
  2. повноважень агента призначати свого заступника, субагента або додаткового агента;
  3. повноважень агента укладати угоди від імені принципала у разі існування потенційного конфлікту інтересів між агентом і принципалом;
  4. застережень про заборону конкурувати та застережень del credere;
  5. виплати агенту відступного за клієнтуру;
  6. випадків виплати компенсації за деякі види збитків.
У відносинах між принципалом і третьою особою, при визначенні факту існування та обсягу повноважень агента, наслідків виконання агентом своїх повноважень, має застосовуватися внутрішнє право держави, в якій розташована ділова контора агента під час виконання ним відповідних дій (ст. 11 Конвенції). Із цього загального правила, зафіксованого в Конвенції, щодо порядку визначення застосовного права передбачено виняток: застосуванню підлягає внутрішнє право країни, в якій агент провадив визначені дії, а не право країни – місця розташування ділової контори агента, якщо:

  1. у цій країні розташована ділова контора принципала або, коли її немає, то постійне місцезнаходження принципала й агент діє від імені принципала; або
  2. третя особа має свою ділову контору, а якщо в неї немає ділової контори, то постійне місцезнаходження в цій країні; або
  3. агент виконує свої функції на біржі або аукціоні; або
  4. агент не має ділової контори.
Якщо агент діє на підставі трудового контракту з принципалом і не має особистої ділової контори, його треба розглядати як такого, що має свою ділову контору в діловій конторі принципала, до якої він прикріплений згідно з трудовим контрактом. У цьому випадку потрібно визначати існування та обсяг повноважень агента, наслідки виконання агентом своїх повноважень у контексті відносин між принципалом і третьою особою відповідно до внутрішнього права держави, в якій принципал має ділову контору.

Однак існування, обсяг, дійсність повноважень агента та наслідки виконання агентом своїх повноважень підлягають регулюванню іншим правом, аніж право країни – місця розташування ділової контори агента або держави, в якій агент здійснює свої повноваження, якщо принципал або третя особа погодили таке інше право в письмовій формі у відповідних угодах з агентом (ст. 14 Гаагської конвенції).

До взаємовідносин третьої особи й агента, що виникають з дій агента як у межах здійснення ним своїх повноважень, так і з перевищенням їх або взагалі без них, застосовується або внутрішнє право країни – місця розташування ділової контори агента під час виконання ним своїх повноважень, або внутрішнє право країни – місця розташування ділової контори принципала, якщо агент діє від імені принципала, або інше право, погоджене принципалом, третьою особою й агентом, з врахуванням обставин і умов, передбачених розділом З Конвенції. Наведені правила Конвенції не застосовуються:

1) у разі коли в національному законодавстві є визначені імперативні норми, що безпосередньо стосуються агентських правовідносин сторін. Незалежно від права, визначеного відповідно до колізійних норм Конвенції, до агентських правовідносин застосовуються такі імперативні норми національного законодавства держави;

2) право, визначене відповідно до Гаагської конвенції, порушує публічний порядок.

КОНВЕНЦІЯ ПРО АГЕНТСЬКІ ПРАВОВІДНОСИНИ В МІЖНАРОДНІЙ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ ТОВАРІВ

Конвенція про агентські правовідносини в міжнародній купівлі-продажу товарів (далі – Женевська конвенція) була підписана в Женеві 17 лютого 1983 р. Вона є міжнародним договором. Підписуючи його, договірні держави прагнули уніфікувати на міжнародному правовому рівні норми, покликані регулювати міжнародні агентські правовідносини під час укладення договорів міжнародної купівлі-продажу товарів. За своїм призначенням і метою Женевська конвенція перебуває в тісному зв’язку з Віденською конвенцією про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р. (далі – Віденська конвенція), яка безпосередньо не регулює випадки укладення міжнародних договорів купівлі-продажу агентами.

Дія Женевської конвенції поширюється на випадки, коли одна особа – агент має повноваження або припускає, що має повноваження, від іншої особи – принципала укладати контракти міжнародної купівлі-продажу товарів з третіми особами, а також здійснювати будь-які інші акти, необхідні для укладення або виконання таких контрактів. Її положення регулюють лише правовідносини, що виникають між принципалом або агентом, з одного боку, і третіми особами, з іншого боку, під час укладення, виконання і припинення ними договорів міжнародної купівлі-продажу товарів, причому незалежно від того, чи діє агент у таких відносинах від свого імені або від імені принципала.

У ст. 1 Женевської конвенції визначено умови її застосування. Вони лише частково кореспондують з положеннями Віденської конвенції щодо приналежності продавця і покупця до держав – учасниць Конвенції. Відповідно до п. 1 ст. 1 Віденської конвенції, вона застосовується тільки тоді, коли комерційні підприємства сторін договору купівлі-продажу знаходяться в різних державах і ці держави є учасниками Віденської конвенції.

Женевська конвенція передбачає два основних випадки, для кожного з яких визначено особливі умови, за яких положення Конвенції підлягають застосуванню:

1. Якщо третя особа знала або повинна була знати, що агент діє як такий, то Конвенція має застосовуватися за умови, що:

  • принципал і третя особа знаходяться в різних державах;
  • агент має свою ділову контору в одній з договірних держав;
  • правила МПП ведуть до застосування законів однієї з договірних держав.
У цьому випадку можливі ситуації, коли агент знаходиться в одній державі з принципалом, в одній державі з третьою особою або в третій державі. Умовами застосування Женевської конвенції є місцезнаходження ділової контори агента в одній з держав – учасниць Женевської Конвенції або використання, відповідно до застосовних колізійних норм, внутрішнього права однієї з держав – учасниць Конвенції.

2. У разі коли під час укладення контракту купівлі-продажу третя особа не знала і не повинна була знати, що агент діє як агент, то положення Конвенції застосовуються тільки у тому випадку, якщо агент і третя особа мають свої ділові контори у різних державах і при цьому:

  • принципал і третя особа знаходяться в різних державах;
  • агент має свою ділову контору в одній із договірних держав;
  • правила МПП ведуть до застосування законів однієї з договірних держав.
У цьому випадку можливі ситуації, коли агент знаходиться в одній державі з принципалом або в третій державі, але не в одній державі з третьою особою. Умови застосування Конвенції є аналогічними встановленим для першого випадку.

Так само як і у Віденській конвенції, у Женевській конвенції зафіксовано таке положення: «Ні національність сторін, ні цивільний або комерційний характер сторін або контракту купівлі-продажу не мають враховуватися у визначенні застосування Конвенції».

Варто зауважити, що недотримання зазначених вище обмежувальних умов застосування Конвенції призводить до використання норм права, застосовного до їхніх правовідносин, а не положень Женевської конвенції.

Женевська конвенція визначає агента таким же чином, як і Гаагська, яка розглянута вище.

Женевська конвенція припускає можливість досягнення угоди між принципалом і третьою особою, а також між агентом, що діє на підставі інструкцій принципала, і третьою особою про відмову від застосування тих чи тих положень Конвенції.

Фактично Женевська конвенція розглядає такі можливі ситуації, що виникають під час укладення, виконання або припинення агентами договорів міжнародної купівлі-продажу товарів з третіми особами, а також правові наслідки невиконання своїх обов’язків принципалом, агентом або третьою особою:

  1. агент діє в межах наданих йому повноважень, а третя особа знала або повинна була знати про те, що агент діє як такий. У цьому випадку за укладеними агентом угодами зобов’язаними один перед одним стають принципал і третя особа;
  2. агент діє в межах наданих йому принципалом повноважень, а третя особа не знала або не повинна була знати про цей факт чи з обставин справи прямо випливає, що за укладеними агентом угодами він бере зобов’язання тільки на себе (наприклад, із посиланням на договори комісії). У цих випадках за укладеними агентом угодами зобов’язаними сторонами стають агент і третя особа;
  3. агент діє з перевищенням наданих йому повноважень або взагалі без них.
Розглянемо ці потенційні ситуації докладніше.

1. Дії агента в рамках наданих йому принципалом повноважень є подібними діям повіреного в договорі доручення. Дії агента в цьому випадку призводять до виникнення прямих договірних правовідносин між принципалом і третьою особою. Конвенція не встановлює спеціальних вимог до форми повноваження. Його може бути висловлено і в усній, і в письмовій формі. Повноваження також може випливати з конклюдентних дій принципала й агента. Відповідно до Женевської конвенції існування повноважень може бути доведено у будь-який спосіб, включаючи показання свідків. Женевська конвенція, так само як і Віденська, дає державам-учасницям право під час підписання або ратифікації Конвенції зробити застереження про незастосування тих статей, що не вимагають обов’язкової письмової форми для вираження повноважень, наданих принципалом агенту. При цьому сторони агентських відносин не мають права своїм договором скасувати або змінити такі вимоги.

2. У цьому випадку зобов’язальні правовідносини виникають між агентом і третьою особою, а не між третьою особою і принципалом. Якщо агент на встановлений за агентським договором момент не виконує своїх обов’язків перед принципалом (через невиконання третьою особою своїх обов’язків за договором міжнародної купівлі-продажу або з інших причин), то згідно з Женевською конвенцією принципал має право вимагати виконання обов’язків за договором купівлі-продажу безпосередньо від третьої особи, заявляючи при цьому вимоги відповідно до прав, набутих від його імені агентом. Якщо принципалу не відома третя особа, агент зобов’язаний повідомити йому всі дані про неї. Вимоги принципала до третьої особи не можуть виходити за межі прав, набутих агентом стосовно третьої особи за договором купівлі-продажу. Третя особа має право висувати проти принципала такі самі зустрічні вимоги і докази захисту, як і ситуації, коли б вона діяла проти агента.

Якщо агент не виконує своїх зобов’язань перед третьою особою за договором міжнародної купівлі-продажу, третя особа може висувати вимоги про виконання договору купівлі-продажу безпосередньо принципалом. При цьому третя особа може висувати проти принципала вимоги на правах, набутих третьою особою за договором з агентом. Принципал може висувати третій особі не лише ті зустрічні вимоги, що може висувати агент на підставі його угоди з третьою особою, а й ті, що він може висунути проти агента. Проте Женевською конвенцією агенту надано право, якщо він має відповідні повноваження, домовитися з третьою особою про відмову від таких прав і можливостей або про зміну їх.

Якщо третя особа або принципал мають намір діяти так, як описано вище, вони зобов’язані попередньо повідомити про це агента.

У разі коли агент не виконує свої зобов’язання перед третьою особою через те, що принципал не виконує своїх обов’язків, то агент має повідомити третій особі найменування принципала. Якщо після такого повідомлення з’ясується, що третя особа, якби знала це найменування, ніколи б не уклала з принципалом договору купівлі-продажу, то принципал не має права очікувати на виконання третьою особою своїх обов’язків за договором. Це може статися внаслідок конкуренції, міжнародного ембарго, причин комерційного характеру (наприклад, відмова або заборона продавати товари підприємствам певного типу), використання визначених комерційних прийомів продажу (винятковий збут або придбання тощо).

3. Якщо агент діє з перевищенням наданих йому повноважень або взагалі без них, його дії не породжують зобов’язальних правовідносин між принципалом і третьою особою. Женевська конвенція закріплює не тільки це загальне правило, але і передбачає виняток з нього: у разі коли поведінка принципала переконує третю особу в тому, що агент має належні повноваження і діє в їхніх межах, то договір купівлі-продажу, укладений агентом, є обов’язковим для принципала і він не може посилатися (у випадку виникнення спору з третьою особою) на відсутність повноважень у агента укласти такий договір купівлі-продажу.

Договір міжнародної купівлі-продажу, укладений агентом без повноважень або з перевищенням їх, може стати дійсним для принципала, якщо він схвалить цей договір. Якщо третя особа не знала і не мала знати про те, що у агента немає належних повноважень, укладений ним договір купівлі-продажу не буде обов’язковим для цієї третьої особи у разі, коли вона у будь-який час до одержання схвалення принципалом надішле йому або агенту повідомлення про відмову набрання договором чинності. Якщо принципал схвалив угоду, укладену агентом без належних повноважень, вона має таку ж саму силу, що й укладена агентом з належними повноваженнями. У разі коли третя особа й агент не погодили конкретного строку для схвалення укладеного агентом договору або такий строк не призначений третьою особою, схвалення принципалом угоди, укладеної агентом без належних повноважень, має відбутися в розумні строки. Факт схвалення угоди також має бути доведено до третьої особи в розумні строки.

Схвалення принципала є безвідкличним: надіславши його третій особі, він не може від нього відмовитися згодом.

Якщо третя особа знала або мала знати про те, що у агента немає повноважень, вона не може відмовитися від укладеної з агентом угоди до закінчення строку, погодженого для схвалення, а у разі відсутності такого погодження – до закінчення строку, зазначеного третьою особою. Схвалення принципалом угоди, укладеної агентом, що діяв без належних повноважень, набирає чинності з моменту одержання його третьою особою або з того часу, коли вона дізналася про це. У випадку часткового схвалення угоди можна відмовитися від нього.

Женевська конвенція, не встановлюючи спеціальних вимог до форми схвалення, визначає, що воно може бути висловленим або випливати з поводження принципала (наприклад, він відвантажив на адресу третьої особи товари за угодою, укладеною агентом з неналежними повноваженнями).

У разі відмови принципала від схвалення угоди та наявності збитків у третьої особи, що не знала і не могла знати про відсутність належних повноважень у агента, Конвенція надає їй право на відшкодування збитків у повному обсязі. Третя особа, яка знала про «дефект» агента, не має такого права.

Велике значення для дійсності угод купівлі-продажу, що укладаються агентом, має момент припинення його повноважень.

Відповідно до Конвенції повноваження агента можуть бути припинені:

  1. за згодою між принципалом і агентом;
  2. після виконання угод, для яких повноваження було надано;
  3. у разі відкликання повноваження принципалом або відмови агента від здійснення повноваження;
  4. якщо це передбачено правом, застосовним до відносин принципала й агента.
Припинення повноважень агента не стосується прав третіх осіб, якщо вони не знали або не мали знати про це. Припинення повноважень не звільняє агента від обов’язку діяти від імені та в інтересах принципала, якщо його бездіяльність завдасть принципалу збитків.

Як бачимо, Конвенція є важливим і необхідним інструментом у правовому регулюванні відносин, що виникають під час укладення, виконання і припинення договорів міжнародної купівлі-продажу товарів. Але зважаючи на те, що Конвенція ще не набрала чинності, на сьогодні вона має більше теоретичну, аніж практичну цінність.

(частина 3)