Одна подія – різні настрої

Настрій німецьких студентів того січневого дня, який у Гейдельберзі довелося спостерігати на власні очі, був не на висоті. Новина, оголошена по радіо та в прямому ефірі по телебаченню (прес-конференція суду), швидко поширилася з-поміж студентів і вже в другій половині дня більшість з них думала явно не про навчання. Проте похмурий настрій студентів, серед яких, до речі, чимало іноземців (загалом у Німеччині тисячі українців) “урівноважувався” поліпшеним настроєм іншої сторони. Посадовці урядів провідних земель, які нині переважно представлені консервативними християнськими-демократами та лібералами, до речі, ініціаторами звернення до суду, як і лідери цих партій святкували чергову перемогу поступу сучасної реформи федералізму: переміщення владних повноважень у соціально-впливових сферах із конкурентної компетенції федерального уряду до федеральних земель.

Студенти проте переймалися більше власним бюджетом. Багатьом із них його, мабуть, таки доведеться змінювати – доповнювати ще одним рядком видатків. Функціонери кажуть на 500 євро в семестр (а навчальний рік триває два семестри), а в перспективі на більше, бо експерти стверджують: слід очікувати збільшення плати до 2500 євро в семестр – залежно від фаху. Студенти-активісти, розуміючи, що рішення суду ще не означає автоматичного введення плати за навчання, продовжували протестувати – це вже проти урядів земель. Тоді як звичайний студент, з одного боку, як реаліст розумів: доведеться миритися з новими порядками, а з іншого, як мрійник – зважаючи на невизначеність у тому, де й коли буде запроваджено плату – тішився примарною надією – може “пронесе“? Проте всі розуміли: змін не оминути.

Невже вища освіта в нас час ще буває безкоштовною?

Тим часом, студент в Україні складав останні іспити зимової сесії, й між іншим, побачивши по телебаченню протестуючих німецьких колег, сильно здивувався. Чи не помилилися журналісти? Й останні таки не помилилися. Справді, в Німеччині університетське навчання безкоштовне, проти зміни чого студенти й протестують. Проте українському студенту-правнику якось й забули сказати, про яку суму йдеться, від чого він, мабуть, здивувався б, адже вона є можливо меншою за ту, яку він сплачує. Й хоча навряд чи українському й німецькому студентам спало б на думку помінятися місцями, їх голови, час від часу, було обтяжено думкою про те, як далі фінансувати здобуття освіти.

Загалом для українських і німецьких студентів-правників останнім часом мало добрих новин. Більшості з них (їхніх батьків) вища юридична освіта обходиться в суму, еквівалентну 5-10 тис. дол. плюс не менший супутній кошт (проживання, харчування, навчальна література тощо). Німецькому ж студентові вона також не обійдеться дешево – це не зважаючи на поки що безплатне навчання. За даними Інституту німецької економіки, витрати під час навчання на проживання, харчування, одяг, навчальний матеріал, обов’язкові внески, транспорт складають в середньому 54 100 євро в західній, та 43 600 євро в східній Німеччині. Де взяти і як швидко вдасться відпрацювати затрачені кошти? Запитання, на які відповісти нелегко.

Загалом одержання юридичної освіти нині можна порівняти з інвестиційним проектом. Такий підхід вже давно панує в США. Там одержання юридичної освіти інвестиційний проект, вартістю зазвичай до ста, а то й більше тисяч доларів. За річне навчання в престижній американській правничій школі (це ще за умови поступлення) студенту доведеться сплатити 20-35 тис. дол.; до цього додайте часом не менший супутній кошт і помножте на три (стільки триває навчання). Але в американців й гідні стипендії для здібних студентів-правників і тих, які прагнуть працювати в соціальній сфері є, й рівень доходів вищий, ніж нині в українців!

Проте більш істотна різниця між США й Німеччиною полягає в тому, що це різні за соціальною сутністю держави. Й нам у цьому плані ближче до Німеччини як соціальної держави, а відтак, і соціальної моделі вищої освіти. З огляду на це в Німеччині активісти студентського руху вже дали свою оцінку запровадженню платного навчання – захід антисоціальний. Стверджують, що він суперечить Основному Закону ФРН, зокрема, порушує право кожного німця “на вільний вибір професії, робочого місця та місця навчання“ (п. 1 ст. 12). Очевидно, що такий аргумент не безпідставний, адже фінансування навчання – чинник, який впливає на вибір професії. У Німеччині покликана вирішити цю проблему система державного кредитування освіти. А як бути Україні, яка перейшла від системи, в якій право на освіту забезпечувалося “безплатністю всіх видів освіти“ (ст. 43 Конституції УРСР 1978 р.) до системи, в якій “держава забезпечує доступність і безоплатність … вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах…“, в яких “громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту … на конкурсній основі“ (ст. 53 Конституції України 1996 р.)? Невже реалізація права – це справа лише його суб’єктів?

Чи справа дійсно в ідеології, в формі власності, суспільному ладі, ринковій кон’юнктурі? Як трапилося так, що в Україні вже з 1992 р. освіта в державних навчальних закладах стала платною (поряд із безоплатною), а в Німеччині (зокрема, в ФРН), з її, як ми звикли називати, капіталізмом, вона залишається безплатною? Як трапилося так, що в Німеччині вища (й зокрема, вища юридична освіта) є безкоштовною і які причини запровадження платного навчання?

Благородні ідеї освічення народу

Освіта, вважали німецькі державні мужі, – це справа державна. І їй про неї піклуватися. Суспільство фінансує освіту задля освічення народу. І робить це згідно з тими цілями, які ставить перед собою. Й, відтак, від цього й здобуває, плекаючи нових поборників ідей солідарності та соціальної справедливості. Й для німця – людини не менш практичної, хоча може й менш прагматичної ніж американця, як видається, освіта – це не лише спосіб здобуття професії, але й вдосконалення себе і суспільства. На такому ґрунті виросли одні з найбільш освічених людей у світі, а в “юридичному“ світі – кращі з кращих правників, зокрема вчені-юристи. Отож, не випадково, що абсолютна більшість німецьких навчальних закладів, зокрема юридичних, донині в державній власності (діє лише одна приватна “школа права“ в Гамбурзі), а вища освіта є безплатною. Безплатною, але не безкоштовною. Безплатною вона є тільки для студіюючих, тоді як освітній кошт бере на себе суспільство.

Й така ситуація довгий час видавалася можливою і виправданою. Безплатне (для студентів) навчання стало закономірним результатом послідовної політики опіки держави над освітою та наукою в межах університету. Ідею безкоштовного навчання укріпило „економічне чудо” повоєнної Німеччини. В 1970 році в ході реформи закладів вищої освіти уряди земель прийняли рішення скасувати освітні внески. Нині чинний Закон про вищі навчальні заклади освіти ФРН (набрав чинності 16 квітня 1970 року), не містячи положень про освітні внески, ствердив безплатність освіти.

Безплатність вищої освіти стало певним німецьким національним досягненням, завданням якого було й забезпечення її доступності. Відтак, на юридичному факультеті престижного університету поряд із сином баварського мільйонера навчається і син швабського фермера, а з початку 90-тих рр. ХХ ст. поряд з німцем сидів українець, який умудрявся, водночас, і добре вчитися, і заробляти собі на прожиття. Таких випадків у різних напрямах освіти чимало.

До речі, іноземці вже давно “поклали око“ на німецьку систему вищої освіти, – саме через її доступність. Сотні тисяч іноземців навчаються у німецьких університетах та інших вищих навчальних закладах. Статистика стверджує, що кожен десятий студент, який їде навчатися за кордон, прямує до Німеччини. Поряд із ліберальною системою вищої освіти, багатоманітністю напрямів навчання і спеціальностей, країна пропонує дуже сприятливі навколо освітні умови (цільову кредитну програму, пільгове проживання та проїзд, субсидоване харчування, пільгове оподаткування тощо), – і все це знову ж таки за рахунок державних коштів. Й загалом німецькі університети дружньо (с)приймають іноземців. Втім тепер багатьом з них, й не в останню чергу українцям, доведеться брати до уваги ще один чинник – фінансовий.

Фінанси державних університетів – економічна суть справи

Здавалося, що безплатна освіта влаштовувала всіх. Так було допоки „пора економічних див” не змінилася на „пору напівпорожньої казни”. Почалися добре знайомі нам проблеми. Цікаво, якщо б все було в німецької держави гаразд із фінансами, чи впроваджували б її землі платне навчання? Питання видається нині риторичним, проте минуле на нього дає ствердну, хоча й умовну, відповідь.

Видається, що не можна виключати того, що за даним рішенням Конституційного суду стоїть певний економічний чинник? Про це свідчать такі обставини. У середині листопада 2003 року уряд землі Баден-Вюртемберг оголосив про план істотно зменшити бюджет 2004 року: планувалося “заощадити“ за рахунок вищих навчальних закладів 91,4 млн євро. Прагнення уряду, зважаючи на економічну скруту, зрозуміле, проте воно суперечить “солідарпакту“, домовленості, підписаній 1997 року. За домовленістю уряд цієї землі зобов’язувався впродовж терміну дії пакту до 2006 року зберегти бюджетне університетське фінансування на рівні 1997 року. В свою чергу, університети зобов’язувалися провести 10% скорочення персоналу. Зменшуючи в бюджеті 2004 року витрати на університетське фінансування, земельний уряд тим самим порушив пакт.

Відповідно, критики ставили запитання: чи не за рахунок одержаних від запровадження платного навчання коштів уряд землі планує покрити дефіцит “університетського бюджету“? Й робили ствердний висновок: якщо розглядати ситуацію в комплексі, видається, що дефіцит планувалося покрити за рахунок коштів студентів. Студенти платять університету за власну освіту й при цьому одержують не найкращі умови для її здобуття. Тим більше, що гарантії того, що ці кошти залишаться в університеті, політики не давали.

Звичайно, можна заперечити цей аргумент, вказуючи на те, що дефіцит земельного “університетського бюджету“ 2004 року неможливо покрити (вчасно) за рахунок введення плати за навчання нехай вже в 2005/06 навчальному році. Проте правда є й в тому, що якщо коштів нема, то їх і не нададуть ані сьогодні, ані завтра, та й якість освіти, на яку так сильно скаржаться німці останнім часом, від цього не поліпшиться.

Отож, справа, як видається, має економічний підтекст. Нинішнє не зовсім сприятливе (у порівнянні з недавнім минулим) економічне становище в Німеччині спричинило скорочення освітніх асигнувань. Соціально-орієнтований німецький федеральний уряд вирішив не обтяжувати плечі студіюючих, а навпаки захистити останніх, проте уряди низки потужних земель думали дещо інакше. Вирішити питання про те, хто правий у даній справі, як і в кожній демократії, покликаний суд.

Розподіл повноважень – юридична суть справи

Конституцією ФРН виняткової компетенції земель не зафіксовано. Відповідно до п. 2 ст. 72 Конституції федеральний уряд має законодавче право тоді й в тій мірі, в якій вироблення “рівноцінних життєвих відносин“ на території федерації чи забезпечення єдино образності в галузях права та економіки в загальнодержавних інтересах спричиняє необхідність запровадження федерального законодавчого регулювання. Крім того, відповідно до пп. 1а п. 1 ст. 75 федеральний уряд вправі за умови виконання положень ст. 72 схвалювати рамкові положення, обов’язкові для врахування законодавством земель щодо “загальних основоположень сутності вищих навчальних закладів“.

Скориставшись цим правом, федеральний уряд ініціював схвалені 25 квітня 2002 року німецьким Бундестагом зміни до федерального закону про основи регулювання діяльності закладів вищої освіти, за яким виключалася можливість введення плати (освітніх внесків) за навчання в державних університетах. Виняток – положення, за яким безплатною є лише перша вища освіта, й в певних випадках, а за одержання другої вищої освіти землям залишалося право запроваджувати освітні внески. Крім того, змінами до закону передбачалося запровадити в університетах студентські представницькі органи.

23 травня 2003 року федеральні землі Баварія, Баден-Вюртемберг, Гамбург, Заарланд, Саксонія, Саксонія-Ангальт звернулися до Федерального конституційного суду зі зверненням про неконституційність зазначених положень змін до закону, аргументуючи це тим, що начебто федеральний уряд надмірно посягає на компетенцію земель у сфері освітньої політики.

Суд розглянув представлені письмові та усні доводи сторін: з одного боку, ініціаторів звернення, з іншого, представників федерального уряду та студентських організацій. Погодившись із доводом про те, що питання запровадження освітніх грошових внесків стосується “загальних основоположень сутності вищих навчальних закладів“, суд проте не визнав за федеральним урядом в даному випадку – принаймні на даному етапі – як він це відзначив, законодавчого права. З-поміж багатьох позицій, які суд визнав не достатньо обґрунтованими, була й позиція про те, що запровадження освітніх внесків істотно вплине на свободу вибору професії й місця здобуття освіти, а також на освітні плани вихідців з соціально менш забезпечених сімей. Суд також не погодився з аргументом федерального уряду про те, що запровадження положення про заборону введення освітніх внесків внесе правопевність, котра дозволить громадянам робити й реалізовувати освітні плани, аргументуючи це тим, що таку правопевність може внести і введення свободи запровадження внесків. Орган конституційної юстиції не погодився з аргументом про те, що федеральне регулювання необхідне для того щоб запобігти “студентській міграції“, і як наслідок – переобтяженню ресурсних баз деяких університетів. Контраргумент суду: запобігти цьому можуть самі університети, запровадивши обмеження щодо кількості прийому та переведень. Нарешті, суд визнав конституційно безпідставним запровадження в державних німецьких університетах обов’язкових студентських представницьких органів.

Суд постановив, що відповідно до положення першого ст. 75 Конституції в зв’язку з абзацом 2 ст. 72 Конституції на даному етапі федерації заборонено зобов’язувати законодавство земель шляхом прийняття рамкових положень стосовно основоположень про свободу стягнення освітніх внесків і щодо освітніх студентських організацій у вищих навчальних закладах.

Підвищення якості юридичної освіти: виправдання чи мета?

Політики та освітяни-функціонери, не наголошуючи на економічному чинникові нинішніх змін та оминаючи як такий, що не входить до їхньої компетенції чинник юридичний, представляють інший аргумент на користь запровадження платного університетського навчання – підвищення якості вищої освіти. Чи справді справи такі погані, чи німці загалом переконані, що слід поступитися безкоштовною вищою освітою заради іншого досягнення? Невже закон діалектики про перехід кількісного в якісне й тут спрацює, принаймні, як виправдання?

Німецькі університети, як видається, очікують виграти від новели – проте це за певних умов. Вони як державні утриманці можуть розраховувати на додаткові надходження. Щоправда, за умови, що уряди земель залишать в їхньому розпорядженні одержані з освітніх внесків кошти, не зменшуючи обсягів бюджетного фінансування. В такому разі університети розраховують на поліпшення матеріально-технічної та матеріальної бази, зокрема, бібліотеки і професорсько-викладацький склад.

До речі, все це – на благо студентів. Так, останні очікують поповнення бібліотечних фондів. Адже у бібліотеці німецького юрфаку, не в порівняння з нинішніми нашими, водночас, працюють сотні студентів-правників, при тому, що вони нерідко мають однаково “живий“ інтерес до одного чи двох екземплярів одиниці літератури. Очікують студенти й додаткових викладачів. Так, на початок 2004 року (весняний семестр) на 41 німецькому юрфаці підготовку більше 100 тисяч майбутніх юристів здійснювали 837 викладачі (на професорських посадах). Це в співвідношенні “професор-студент” складає в середньому 1 професор на 75-210 студентів. І чим кращий університет (що приваблює більше студентів), тим гірший цей показник. І справа тут, певно, не лише в традиції, за якою викладати (читати лекції) в університеті мають право лише професори та приват-доценти – після захисту другої дисертації (нашою науковою мовою – докторської). Справа у фінансах. А останні невдовзі таки можуть надійти.

Давайте проаналізуємо, чи зможуть створити нові робочі місця німецькі юрфаки. Обсяг надходжень залежатиме від суми внесків. Наведемо приклад землі Баден-Вюртемберг. Її уряд обіцяв запровадити освітній внесок у сумі 500 євро за семестр (1000 євро на рік), що складатиме суму в 2 мільйони євро на рік з розрахунку на 2000 студентів юридичного факультету Гейдельберзького університету. Згідно зі змінами до закону на зарплату німецького професора права (мінімальна сума якої законодавчо визначена) витрачається залежно від „професорської категорії” від 47000 до 57000 євро на рік. Відтак, кожного семестру „студентськими коштами” на вказаному факультеті можна покрити витрати на оплату праці від 42 до 35 професорів. Тож не дивно, що адміністрація університетів переважно підтримує запровадження платного навчання. Тепер університетам залишається сподіватися на те, що одержані від студентів кошти залишаться в них (у деяких землях вони надходять до урядової казни); а студентам – на нових професорів, нові кафедри.

Додаткові опосередковані стимули?

Незважаючи на заборону законодавчого запровадження обов’язкових студентських представницьких органів, останні таки можуть створюватися. І відтак, діяти. Тепер і студенти через своїх представників матимуть, якщо не право, то принаймні претензію на те, аби знати про долю коштів, сплачених за навчання. Це в додаток до відчуття співучасті (вимушеної?) в важливій освітній справі. З введенням диференційованої плати за навчання за різними напрямами, обґрунтованим буде питання про те, в якій мірі юридичний факультет може “фінансувати“ інші факультети університету. Й загалом, говорячи мовою економіки, в якому обсязі відбувається реінвестиція коштів в (юридичну) освіту?

Останнє рішення – добра новина й для молодих вчених-юристів, які прагнуть професури. Говорячи тією ж мовою економіки, на ринку кадрів німецьких вчених-юристів пропозиція набагато перевищує попит. Не рідко трапляється так, що на одне професорське місце претендують до сорока конкурсантів – приват-доцентів віком зазвичай більше 40 років. Це при тому, що в Німеччині граничний вік професора – 65 років (а далі – на пенсію). До речі, поправити це положення мав на меті запроваджений 2002 року Федеральним законом інститут “молодшої“ чи “ранньої“ професури з його ідеєю її надання без другої дисертації. Проте в липні 2004 року Конституційний суд визнав положення про обов’язковість для земель запровадження цього інституту неконституційним, й залишив таким чином це питання в компетенції уряду земель та університетів. А ті, зважаючи на традицію приват-доценства та відсутність коштів, запроваджувати такого інституту не поспішали. Тепер, щоправда, після січневого рішення суду землі, вже з фінансових міркувань, можуть переглянути своє ставлення до „молодих професорів”.

З-поміж очікуваних є й такий позитив. Запровадження плати за навчання, водночас, стимулюватиме студентів швидше завершити навчання й більш відповідально ставитися до вибору професії та самого навчання. Як відомо, запроваджені раніше освітні внески в сумі від 500 євро для тих, хто навчається більше 10 семестрів, уже дало свої результати. Також обгрунтовано, незважаючи на те що останніми роками дещо знову збільшилася кількість абітурієнтів-правників, очікувати подальше зменшення здобувачів юридичного фаху. Щоправда, це для Німеччини, як і для України, вже не проблеми.

Фінансування юридичної освіти і мотивація?

Аналізуючи проблему організації фінансування юридичної освіти, не можна обійти увагою питання її впливу на мотивацію майбутніх юристів. Хоча соціологія тут може дати більш точні дані, здоровий глузд – вже хороший початок. Яка мотивація українського випускника, який затратив на здобуття юридичної освіти 5 років і 100 000 гривень? Які його очікування стосовно розміру заробітної плати, а відтак, виду юридичної професії? Яка мотивація молодих спеціалістів працювати в соціальній сфері? Як вплинула на якість здобутої “платниками“ юридичної освіти фактична позаконкурсність їхнього добору до вищих юридичних навчальних закладів? Чи не стимулює надмірна плата за юридичну освіту до перетворення юриспруденції на спосіб заробляння грошей? Чи затрачені “платниками“ кошти на опанування юридичної професії стимулюють до всебічної освіченості, самореалізації, врешті решт, професійного служіння справедливості? На ці запитання в українському контексті ще слід відповісти.

Ідея солідаризму: крок назад чи вперед?

Наразі доводиться констатувати: фінансування освіти покладається і на плечі студіюючих. Це ідея не нова й не така вже не розумна. У недалекому минулому в німецьких університетах навчання було традиційно платним. Руські студенти ХІХ–початку ХХ, які навчалися в німецьких університетах, у своїх спогадах вказують: професорам за лекції сплачували гонорар. Відтак, кращі викладачі одержували кращі гонорари, й навпаки. До речі, позаштатні професори жили за рахунок таких гонорарів. З часом оплату праці викладачів повністю перебрала на себе держава, законодавчо зафіксувавши її мінімальний розмір.

Як бачимо, Німеччина нині знову повертається до системи спільного фінансування освіти, як з боку тих, хто її надає так і тих, хто її здобуває. Якщо відмежовувати економічне та юридичне питання, чи не є це за великим рахунком послідовне здійснення ідеї німецької солідарності та соціальної держави?

Коли виникає проблема, яку держава не здатна вирішити самостійно, вона звертається за допомогою до соціуму. В даному випадку фінансування освіти здійснюватиметься як за рахунок державного, так і за рахунок приватного кошту. Таким чином, й відповідальність буде поділено, й інтерес буде спільним, є сподівання, й контроль також. Такий підхід, як видається, є більш виправданим, аніж той, коли фінансування освіти перекладається на плечі або лише держави, або студента (однобічний підхід). Він також спонукає до пошуку інших моделей фінансування освіти. Зокрема, коли за освіту сплачується після її здобуття та одержання стабільного та певного мінімального доходу, тоді як студіюючий фактично кредитується державою (австралійська модель), запроваджуються стипендії та інші способи стимулювання та кредитування здобуття освіти. Було б бажання враховувати й задовольняти інтереси усіх учасників освітнього процесу, а не їх використовувати.

Хоча сторони в даній німецькій справі безпосередньо не апелювали до аргументу взаємодопомоги та солідарності, він чітко простежується. Й можливо, пройде певний час і в “кращі часи“, коли суспільство знову зможе собі дозволити безплатну освіту, знову настануть – на благо суспільства та самореалізації в ньому людини.

А поки цей освітній німецький експеримент триває, українцям варто слідкувати за ним прискіпливо. Адже й нинішні прагнення у нас подібні, як освітні – стати освіченими, так і соціально-політичні – розбудувати соціальну правову державу. А правники, як відомо, є не тільки її основними фундаторами, але й охоронцями.