Досить часто нам доводиться відстоювати свої законні права та інтереси в судових органах. Та чи всі наші, здавалося б, законні вимоги суд може задовольнити? На жаль, відповідь на це запитання є негативною. Важливе значення має правильне визначення предмету спору та змісту позовних вимог.

Предмет спору, в свою чергу, залежить від змісту повноважень судового органу та підвідомчості справи. У випадку, коли предмет позову виходить за межі повноважень судового органу, такий позов не може бути задоволений. Разом із тим, позивач не позбавляється права в силу ст. 22 Господарського процесуального кодексу України змінити предмет позову шляхом внесення до нього уточнень.

Нижче автор пропонує розглянути наслідки порушення позивачем предметної підвідомчості спору на прикладі конкретної справи.

Так, підприємець із метою здійснення підприємницької діяльності придбав торгівельний кіоск. При цьому земельну ділянку несільськогосподарського призначення, що знаходилася під розміщеним кіоском підприємцю було передано в оренду.

Згодом, підприємець звернувся із клопотанням до міської ради щодо продажу такої земельної ділянки. До клопотання було додано документи, що підтверджують його право власності на торговельний кіоск та документи, що підтверджують оренду позивачем цієї земельної ділянки.

Відповідно до ст. 128 Земельного кодексу України, що регламентує порядок продажу земельних ділянок, міська рада у місячний термін розглядає заяву покупця і приймає рішення щодо продажу земельної ділянки або відмови у продажу із зазначенням причин відмови. Ст. 19 Конституції України зобов’язує органи місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти тільки із підстав, у межах повноважень та у спосіб, які передбачаються Конституцією та законами України.

Натомість, усупереч зазначеній вище нормі Земельного кодексу, підприємець не отримав відповіді на своє клопотання. Вважаючи, що органом місцевого самоврядування було порушено його права та інтереси, підприємець звернувся до суду із позовом, у якому просив суд зобов’язати орган місцевого самоврядування прийняти рішення щодо продажу такої земельної ділянки.

Господарський суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги із тих підстав, що у Земельному кодексі України міститься вичерпний перелік підстав для відмови у задоволенні заяви щодо продажу земельної ділянки у власність, на наявність яких відповідач не посилається.

Апеляційний господарський суд не підтримав рішення місцевого суду та своєю постановою скасував його з тих підстав, що питання стосовно продажу земельних ділянок і прийняття з цього приводу відповідних рішень розглядаються виключно на пленарному засіданні органу місцевого самоврядування, тобто на сесії. Оскільки клопотання позивача на сесії не розглядалося, то господарський суд, задовольняючи позов, фактично підмінив орган місцевого самоврядування, що не відповідає вимогам Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Обґрунтовуючи касаційну скаргу, підприємець зазначив, що постанова апеляційного господарського суду не відповідає вимогам ст. 128 Земельного кодексу України, де зазначається, що клопотання щодо придбання землі відповідача рада розглядає у місячний строк і приймає рішення про продаж земельної ділянки або про відмову із зазначенням причин відмови. При цьому апелянт наголошував, що відповідно до п. 4 ч. 2 Порядку подання заяви про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 березня 1999 р. № 440, рішення про відмову в продажу такої земельної ділянки, а також залишення заяви (клопотання) покупця без розгляду більше місяця може бути оскаржено у судовому порядку.

Колегія Вищого господарського суду України, ознайомившись із матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм попередніми судовими інстанціями належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин, дотримання норм процесуального права, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню із наступних підстав.

Відповідно до ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Правовідносини, що склалися, регулюються статтями 127, 128 Земельного кодексу України а також Указом Президента України № 32/99 від 19 січня 1999 р. "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення". 

Зазначені нормативні акти встановлюють, що продавцями земельної комунальної власності є відповідні міські ради. Згідно зі ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад належить вирішення питань регулювання земельних відносин. У ст. 4 Указу Президента України "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення" зазначається, що рішення про продаж земельних ділянок органи виконавчої влади приймають за попереднім погодженням цих питань на сесіях відповідних рад. Попередніми судами було встановлено, що заява підприємця про продаж земельної ділянки на сесії міської ради не розглядалася.

Ст. 128 Закону України також передбачає, що відмову місцевої ради у продажу земельної ділянки може бути оскаржено в суді.

Колегія суддів зазначила, що оскільки питання щодо продажу земельної ділянки не було предметом розгляду сесії органу місцевого самоврядування і у позивача є відсутньою його відмова у продажу ділянки, господарський суд не має права зобов’язувати відповідача укладати угоду із позивачем щодо продажу земельної ділянки. При цьому в судовому рішенні наголошується, що питання передачі землі у власність є виключним правом органу місцевого самоврядування, як суб’єкта права власності на землю.

Таким чином, Вищий господарський суд України підтримав позицію апеляційного суду та погодився, що господарський суд не має права підміняти орган місцевого самоврядування, тобто розглядати заяву покупця по суті й зобов’язувати відповідні органі на місцях виносити рішення щодо продажу земельної ділянки.

Слід зазначити, що у порушенні провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України по цій справі було відмовлено, а тому таке рішення є остаточним.

Разом із тим, хтось може зауважити, що відповідно до ст. 55 Конституції України та ст. 77 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" кожний має право оскаржити в суді неправомірні рішення, дії або бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування та їх посадових осіб. Однак Порядок подання заяви (клопотання) щодо продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення, затверджений постановою КМУ № 440 від 24 березня 1999 р., регламентує саме порядок подання заяв. В цьому акті також зазначається, що до суду можна оскаржити рішення місцевої ради про відмову в продажу земельної ділянки, а також залишення заяви покупця без розгляду більше місяця, тобто рішення і бездіяльність органів самоврядування або їх посадових осіб.

Ненадання відповіді на заявлене підприємцем клопотання щодо продажу земельної ділянки є свідченням бездіяльності органу місцевого самоврядування чи їх посадових осіб, а тому предметом спору має бути не зобов’язання прийняття місцевою радою рішення щодо продажу земельної ділянки, а оскарження бездіяльності, яке полягає у зобов’язанні органа чи посадової особи діяти у відповідності до вимог чинного законодавства.