Попередній вибір земельних ділянок для розміщення об’єктів, погодження місць їх розташування та інших питань, пов’язаних із вилученням земельних ділянок, передача земельних ділянок у власність або постійне користування, оренду, мають здійснюватися згідно з вимогами, визначеними Земельним кодексом України та прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами. Процедура такої передачі залежить від правового режиму, категорії земель, місця розташування, розміру і цінності земельної ділянки.

У будь-якому випадку підставою для передачі громадянам та юридичним особам, зокрема, земельних ділянок державної або комунальної власності є рішення уповноваженого органу. Проте окремо рішення уповноваженого органу не можна вважати правовстановлюючим документом на земельну ділянку. В цьому випадку, рішення компетентного органу – це є лише підстава для видачі державного акта на право власності (користування) на земельну ділянку або укладення відповідного договору оренди земельної ділянки. Перехідні положення Земельного Кодексу України (далі – ЗК) пунктом 12 визначають компетенцію тим чином: до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, та земель, на яких розташовані державні, в тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об’єкти незавершеного будівництва та законсервовані об’єкти, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади.

Процедура подальшого набуття прав на земельну ділянку досить детально регламентована чинним законодавством України, так само як і заборона використовувати земельну ділянку до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації (ч. 3 ст. 125 ЗК). До того ж відповідно до частин 1 і 2 ст. 125, ст. 126 ЗК право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою (державного акта), та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» самовільним зайняттям земельної ділянки є будь-які дії особи, які свідчать про фактичне використання не наданої їй земельної ділянки чи намір використовувати земельну ділянку до встановлення її меж в натурі (на місцевості), до одержання документа, що посвідчує право на неї, та до його державної реєстрації.

Таким чином, в основі самовільного зайняття земельних ділянок лежить порушення установленого порядку щодо передачі (надання) земельних ділянок з установленням меж та оформлення права на них. Це може бути, наприклад, відсутність рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади про передачу (надання) земельної ділянки державної або комунальної власності та (або) правовстановлюючого документа на цю ділянку користування земельною ділянкою на підставі незареєстрованого відповідно до чинного законодавства України правовстановлюючого документа тощо.  

 

Відповідальність за самовільне заняття земельної ділянки

Статтею 53-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачена адміністративна відповідальність за самовільне зайняття земельної ділянки.

Однак, як свідчить практика притягнення порушників земельного законодавства до адміністративної відповідальності за самовільне зайняття земельних ділянок, кваліфікація цього правопорушення правоохоронними органами здійснюється по-різному.

Так, наприклад, досить часто громадяни та юридичні особи, яким земельні ділянки надані у власність чи користування рішеннями органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, приступають до їх використання до виникнення права власності чи права користування ними (до оформлення правовстановлюючих документів). Ці дії згідно з наведеним вище є самовільним зайняттям земельної ділянки. Однак у цьому випадку має місце використання земельних ділянок без правовстановлюючих документів, а не їх самовільне зайняття. Саме тому при притягненні у зазначених вище випадках порушників земельного законодавства за самовільне зайняття земельних ділянок органи прокуратури вносять протести на постанови про накладення адміністративних стягнень. Зазначені постанови скасовуються також за рішеннями суду у разі їх оскарження в суді.

Це стосується земельних ділянок, право на які набуто на підставі міни, дарування, успадкування, інших цивільно-правових угод (у тому числі на підставі угод про купівлю-продаж майна чи земельних ділянок), якщо земельні ділянки використовуються без правовстановлюючих документів. Тобто як і у попередньому випадку, землекористувач набув право на землю в установленому законодавством порядку і його дії не можна кваліфікувати як самовільне зайняття земельної ділянки, а за використання земельних ділянок без правовстановлюючих документів Кодексом України про адміністративні правопорушення відповідальності не передбачено.

Неврегульованість цих відносин у чинному законодавстві призводить до неоднакового трактування терміна «самовільне зайняття земельної ділянки», що часто сприяє порушенню прав громадян-землекористувачів.

Кримінальна відповідальність за самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво передбачена ст. 197¹ Кримінального кодексу України: самовільне зайняття земельної ділянки, яким завдано значної шкоди її законному володільцю або власнику, – карається штрафом від двохсот до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців. У цьому разі шкода визнається значною, якщо вона у сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Самовільне зайняття земельної ділянки, вчинене особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею або групою осіб, або щодо земельних ділянок особливо цінних земель, земель в охоронних зонах, зонах санітарної охорони, санітарно-захисних зонах чи зонах особливого режиму використання земель, – карається обмеженням волі на строк від двох до чотирьох років або позбавленням волі на строк до двох років.

Самовільне будівництво будівель або споруд на самовільно зайнятій земельній ділянці, зазначеній у ч. 1 цієї статті, – карається штрафом від трьохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

Самовільне будівництво будівель або споруд на самовільно зайнятій земельній ділянці, зазначеній у ч. 2 цієї статті, або вчинене особою, раніше судимою за такий самий злочин або злочин, передбачений ч. 3 цієї статті, – карається позбавленням волі на строк від одного до трьох років.

Відповідно до цієї статті шкода, передбачена ч. 1 цієї статті, визнається значною, якщо вона у сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

 

Повноваження «профільних» державних органів щодо самовільно зайнятих земельних ділянок 

Стаття 6 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» встановлює, що до повноважень спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів (на даний час – Держземагентство України) у сфері державного контролю за використанням та охороною земель належить, зокрема, вжиття відповідно до закону заходів щодо повернення самовільно зайнятих земельних ділянок їх власникам або користувачам.

Відповідно до ст. 9 зазначеного Закону України до повноважень Київської та Севастопольської міських рад у галузі земельних відносин на їх території належить, зокрема, прийняття рішення щодо звільнення самовільно зайнятих земельних ділянок.

Відповідно до ч. 1 ст. 188 Земельного кодексу України державний контроль за використанням та охороною земель здійснюється уповноваженими органами виконавчої влади з земельних ресурсів.

Повноваження державних контролюючих органів щодо своєчасного виявлення порушень земельного законодавства, в тому числі самовільного зайняття земельних ділянок, і вжиття заходів стосовно їх усунення визначені, насамперед, Законом України «Про державний контроль за використанням та охороною земель»

Зокрема згідно зі статтями 9 і 10 цього Закону до повноважень спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у сфері державного контролю за використанням та охороною земель (інспекції) належить вжиття відповідно до закону заходів щодо повернення самовільно зайнятих земельних ділянок їх власникам або користувачам.

Державний контроль за використанням та охороною земель у системі центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів здійснює Державна інспекція з контролю за використанням та охороною земель і її територіальні органи. Положення про Держземінспекцію затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2002 р. № 1958.

Державні інспектори у сфері державного контролю за використанням та охороною земель, зокрема, мають право: безперешкодно обстежувати в установленому законодавством порядку земельні ділянки, що перебувають у власності та користуванні юридичних і фізичних осіб, перевіряти документи щодо використання та охорони земель; давати обов’язкові для виконання вказівки (приписи) з питань використання та охорони земель; складати акти перевірок чи протоколи про адміністративні правопорушення у сфері використання та охорони земель та розглядати відповідно до законодавства справи про адміністративні правопорушення, а також подавати в установленому законодавством України порядку до відповідних органів матеріали перевірок щодо притягнення винних осіб до відповідальності; звертатися до органів прокуратури з клопотанням про подання позову до суду щодо повернення самовільно зайнятих земельних ділянок.

 

Наслідки самовільного зайняття земельної ділянки 

Особи, які самовільно зайняли земельні ділянки, несуть цивільно-правову, адміністративну та/або кримінальну відповідальність.

Щодо притягнення порушників земельного законодавства до відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки

Верховною Радою України прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки» (від 11 січня 2007 р. № 578-V), який набув чинності 3 лютого 2007 р. з моменту його опублікування («Урядовий кур’єр», № 21).

Даним Законом збільшені розміри штрафів, які накладаються на порушників земельного законодавства відповідно до ст. 53-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП), а також введена кримінальна відповідальність за самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво.

З моменту набуття чинності Законом передбачено два види відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки: адміністративна (ст. 53-1 КУпАП) та кримінальна (ст. 197-1 Кримінального кодексу України).

Держкомзем України розробив рекомендації з метою формування єдиного підходу при притягненні порушників земельного законодавства до відповідальності за самовільне зайняття земельних ділянок пропонуємо діяти у порядку, запропонованому нижче, та керуватись таким.

1. Оформлення правопорушення.

При виявленні факту самовільного зайняття земельної ділянки державний інспектор з контролю за використанням та охороною земель Держземінспекції чи її територіального органу складає акт перевірки та протокол про адміністративне правопорушення, які у 3-денний строк направляє для розгляду до відповідного органу (посадової особи) земельних ресурсів, уповноважених згідно зі ст. 238-1 КУпАП розглядати справи про адміністративні правопорушення.

2. Кваліфікація порушення.

У ч. 2 ст. 9 КУпАП визначено, що адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці порушення за своїм характером не мають наслідком відповідно до закону кримінальної відповідальності.

У разі, якщо посадова особа органу земельних ресурсів, яка розглядає матеріали про самовільне зайняття земельної ділянки (матеріали справи про адміністративне правопорушення), встановить, що в діях порушника відсутні ознаки злочину, відповідальність за який передбачена ст. 197-1 Кримінального кодексу України, вона за наявності ознак адміністративного правопорушення притягує порушника земельного законодавства до адміністративної відповідальності за ст. 53-1 КУпАП.

Якщо посадова особа органу земельних ресурсів, яка розглядає матеріали про самовільне зайняття земельної ділянки (матеріали справи про адміністративне правопорушення), встановить, що в діях порушника наявні ознаки злочину, відповідальність за який передбачено ст. 1971 Кримінального кодексу України, вона приймає рішення відповідно до ст. 253 КУпАП про передачу матеріалів прокурору, органу досудового слідства чи дізнання. При цьому посадова особа, керуючись п. 3 ст. 284 КУпАП, виносить постанову про закриття справи у зв’язку із передачею матеріалів прокурору, органу досудового слідства чи дізнання.

Оригінали документів (акт перевірки, протокол про адміністративне правопорушення, інші матеріали /за наявності/, які засвідчують факт самовільного зайняття земельної ділянки), разом із постановою про закриття справи у 3-денний строк направляються до відповідного органу прокуратури.

3. Розгляд матеріалів органами прокуратури.

Відповідно до ст. 97 Кримінально-процесуального кодексу України прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов’язані приймати заяви і повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини, у тому числі і в справах, які не підлягають їх віданню.

Прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов’язані не пізніше триденного терміну прийняти одне з таких рішень:

  1. порушити кримінальну справу;
  2. відмовити в порушенні кримінальної справи;
  3. направити заяву або повідомлення за належністю.

За відсутності підстав для порушення кримінальної справи прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя своєю постановою відмовляють у порушенні кримінальної справи, про що повідомляють орган, який направив матеріали.

Якщо в результаті перевірки матеріалів не встановлено підстав для порушення кримінальної справи, але матеріали перевірки містять дані про наявність у діянні особи адміністративного проступку, прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя вправі, відмовивши в порушенні кримінальної справи, повернути матеріали органу, який їх направив, для застосування в установленому порядку заходів адміністративного стягнення (стаття 99 Кримінально-процесуального кодексу України).

4. Порядок розгляду матеріалів, повернутих органами прокуратури.

Частиною 2 ст. 38 КУпАП встановлено, що у разі відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи, але при наявності в діях порушника ознак адміністративного правопорушення, адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через місяць з дня прийняття рішення про відмову в порушення кримінальної справи або про її закриття.

Орган земельних ресурсів, якому повернуті матеріали для порушення провадження у справі про адміністративне правопорушення, повинен, керуючись п. 8 ст. 247 КУпАП, скасувати постанову про закриття справи та порушити адміністративне провадження за фактом самовільного зайняття земельної ділянки.

Подальше провадження у справі про адміністративні правопорушення, у тому числі примусове стягнення штрафів, здійснюється відповідно до вимог Кодексу України про адміністративні правопорушення та інших актів, які регулюють дані питання.

Одночасно зазначаємо, що порушення, які стосуються самовільного будівництва на самовільно зайнятих земельних ділянках, повинні оформлятись інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю, що діють у складі органів містобудування і архітектури в Автономній Республіці Крим, областях, районах, містах Києві та Севастополі, містах обласного підпорядкування.

У разі виявлення факту самовільного будівництва на самовільно зайнятій земельній ділянці, державний інспектор Держземінспекції чи її територіального органу в акті перевірки та протоколі про адміністративне правопорушення повинен зазначити, в межах своїх повноважень, тільки про самовільне зайняття земельної ділянки, і повідомити відповідну інспекцію державного архітектурно-будівельного контролю про факт самовільного будівництва для вжиття заходів реагування згідно з їх компетенцією.

Згідно зі ст. 212 Земельного кодексу України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.

Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, зокрема знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Цивільна відповідальність при самовільному зайнятті земельної ділянки базуватиметься на загальних засадах відшкодування шкоди, регульованої чинним законодавством України.

Проте слід зазначити, що Кабінет Міністрів України врегулював досить важливе питання, затвердивши відповідною постановою від 25 липня 2007 р. № 963 Методику визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу.

При цьому розмір обрахованої за зазначеною Методикою шкоди не включає витрати на:

знесення будинків, будівель і споруд, які самочинно збудовані чи будуються на самовільно зайнятих земельних ділянках чи на земельних ділянках, не відведених в установленому порядку на цю мету;

приведення земельних ділянок у стан, придатний для їх подальшого використання за цільовим призначенням;

проведення рекультивації порушених земель.

Розмір шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки, визначається:

1. Для всіх категорій земель (крім земель житлової та громадської забудови) за такою формулою:

Шс = Пс х Нп х Кф х Кі,

де Шс – розмір шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки, гривень;

Пс – площа самовільно зайнятої земельної ділянки, гектарів;

Нп – середньорічний дохід, який можна отримати від використання земель за цільовим призначенням, визначений у додатку 1, з урахуванням переліків, наведених у додатках 2 і 3 зазначеної Методики;

Кф – коефіцієнт функціонального використання земель, визначений у додатку 4 зазначеної Методики;

Кі – коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки земель, який дорівнює добутку коефіцієнтів індексації нормативної грошової оцінки земель за 2007 та наступні роки, що визначаються відповідно до Порядку проведення індексації грошової оцінки земель, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 2000 р. № 783 (Офіційний вісник України, 2000 р., № 20, ст. 823);

2. Для земель житлової та громадської забудови за такою формулою:

Шс = Пс х (Нпз х Кн х Кк) х Кф х Кі (2),

де Шс, Пс, Кф і Кі – мають таке саме значення, як у наведеній раніше формулі;

Нпз – середньорічний дохід, який можна отримати від використання земель житлової та громадської забудови за цільовим призначенням відповідно до групи населених пунктів за чисельністю населення, визначений у додатку 5 зазначеної Методики;

Кн – коефіцієнт, що застосовується до населених пунктів обласного значення, містах Києві та Севастополі, визначений у додатку 6 зазначеної Методики;;

Кк – коефіцієнт, що застосовується до населених пунктів, віднесених до курортних, визначений у додатку 7 зазначеної Методики.

З наведеного зрозуміло від чого залежить розмір заподіяної самовільним зайняттям земельної ділянки шкоди, а саме: від площі самовільно зайнятої земельної ділянки, від середньорічного доходу, який можна отримати від використання земель за цільовим призначенням, від коефіцієнту функціонального використання земель, а також від коефіцієнту індексації нормативної грошової оцінки земель

Розрахунок розміру шкоди, заподіяної державі, територіальним громадам внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу, проводиться інспекціями Мінприроди або Державною інспекцією з контролю за використанням і охороною земель та її територіальними органами, а розміру шкоди, заподіяної юридичним та фізичним особам, – територіальними органами Державної інспекції з контролю за використанням і охороною земель на підставі матеріалів обстежень земельних ділянок, проведених відповідно до Порядку виконання земельно-кадастрових робіт та надання послуг на платній основі державними органами земельних ресурсів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 2000 р. № 1619.

 

Судова практика про самовільне зайняття земельних ділянок 

Відповідно до Постанови Вищого господарського суду України від 3 жовтня 2007 р. № 3/397пн, встановив:

Рішенням господарського суду Донецької області від 26 лютого 2007 р. (суддя Гассій О. В.), залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 10 липня 2007 р. (судді М’ясищев А. М. – головуючий, Алєєва І. В., Мирошниченко С. В.), позов задоволено; зобов’язано ТОВ «Милосердя» звільнити самовільно зайняті земельні ділянки площею 0,0759 га під розміщення збірно-розбірного металевого ангару та площею 0,079 га під розширення території розміщення ангару по вул. Сомова, 30-а в Куйбишевському районі м. Донецька; стягнуто з відповідача в доход Державного бюджету України 85 грн державного мита; стягнуто з відповідача на користь ДП «Судовий інформаційний центр» 118 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Відповідач в касаційній скарзі просить скасувати рішення та постанову і передати справу на новий розгляд, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

У відзиві на касаційну скаргу позивач просить відмовити в задоволенні скарги та залишити судові рішення без змін.

Учасники процесу в судове засідання не з’явилися, хоча про дату, час та місце судового засідання повідомлені заздалегідь належним чином. Оскільки явка представників сторін обов’язковою не визнавалася, додаткові документи від сторін не вимагалися, у врахуванням особливостей розгляду скарги судом касаційної інстанції, передбачених ст. 1117 ГПК України, колегія суддів вважає, що неявка учасників процесу не перешкоджає розгляду справи за наявними матеріалами відповідно до ст. 75, 1115 ГПК України.

Колегія суддів, перевіривши наявні матеріали (фактичні обставини) справи на предмет правильності застосування судами норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково на таких підставах.

Судами попередніх інстанцій встановлено, рішенням виконавчого комітету Донецької міської ради № 58/2 від 15 лютого 2000 р. ТОВ «Милосердя» надана земельна ділянка для розміщення збірно-розбірного металевого ангару по вул. Сомова в Куйбишевському районі площею 759 м2 з земель загального користування в оренду строком на 5 років згідно з паспортом.

Згідно з п. 4 рішення після спливу зазначеного в договорі строку оренди земельної ділянки ТОВ «Милосердя» зобов’язано звільнити її та здати комісії Куйбишевської районної ради.

На виконання цього рішення 14 червня 2000 р. між виконкомом Донецької міської ради та ТОВ «Милосердя» укладено договір оренди земельної ділянки зі строком дії на 5 років, починаючи з дати його реєстрації. При цьому згідно з п. 12.4 невід’ємною частиною договору є рішення виконавчого комітету Донецької міської ради № 58/2 від 15 лютого 2000 р.

Управлінням з контролю за використанням та охороною земель у Донецькій області 18 квітня 2006 р. проведено перевірку дотримання вимог земельного законодавства ТОВ «Милосердя», за наслідками якої складено акт.

Перевіркою виявлено, що підприємство використовує земельну ділянку з земель житлової та громадської забудови по вул. Сомова, 30-а в Куйбишевському районі загальною площею 0,0759 га під розміщення збірно-розбірного металевого ангару на підставі договору оренди земельної ділянки від 14 червня 2000 р., який зареєстрований в книзі записів договорів оренди від 22 червня 2000 р. № А/6-21. На момент перевірки термін дії договору закінчився, земельна ділянка використовується без правовстановлюючих документів, що є порушенням ст. 125 Земельного кодексу України.

Управлінням з контролю за використанням та охороною земель у Донецькій області 18 квітня 2006 р. винесено припис № 00899, яким встановлено тридцятиденний термін для усунення зазначених порушень.

Повторною перевіркою встановлено невиконання вищевказаного припису.

За наслідками перевірки складено акт та винесено припис № 001987 від 11 липня 2006 р. про усунення порушень земельного законодавства.

Перевіркою виконання зазначених приписів, проведеною Управлінням з контролю за використанням та охороною земель у Донецькій області 9 жовтня 2006 р. встановлено, що порушення земельного законодавства ТОВ «Милосердя» не усунуло.

З урахуванням викладеного, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про зобов’язання відповідача звільнити, зокрема, зазначену земельну ділянку площею 0,0759 га відповідно до ст. 212 Земельного кодексу України.

Однак зазначений висновок господарських судів не є таким, що ґрунтується на всебічному, повному та об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, як це передбачено ст. 43 ГПК України, з огляду на таке.

Так, земельні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст. 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Згідно з приписами ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Главою 15 Земельного кодексу України визначено два види користування землею – право постійного користування земельною ділянкою, право оренди земельної ділянки.

Статтею 125 цього Кодексу визначено підстави виникнення права користування земельної ділянки, а саме – одержання її користувачем документа, що посвідчує право постійного користування земельною ділянкою та його державної реєстрації, і виникнення права оренди земельної ділянки, а саме – укладення договору оренди і його державна реєстрація.

Порядок надання у постійне користування земельних ділянок юридичним особам та порядок передачі земельних ділянок в оренду визначені статтями 123, 124 Земельного кодексу України та ст. 16 Закону України «Про оренду землі».

Статтею 126 Земельного кодексу України передбачено, що право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

Як встановлено ст. 212 Земельного кодексу України, самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, зокрема знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

При цьому згідно зі ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» самовільне зайняття земельних ділянок – будь-які дії особи, які свідчать про фактичне використання не наданої їй земельної ділянки чи намір використовувати земельну ділянку до встановлення її меж у натурі (на місцевості), до одержання документа, що посвідчує право на неї, та до його державної реєстрації.

Ні місцевим господарським судом, ні судом апеляційної інстанції не встановлено, які саме дії відповідача свідчать про фактичне самовільне використання ним земельної ділянки площею 0,0759 га.

Суди, дійшовши висновку про самовільне зайняття земельної ділянки площею 0,0759 га на підставі актів перевірок дотримання вимог земельного законодавства, не дали їм правової оцінки і залишили поза увагою посилання у цих актах на те, що відповідач спірну земельну ділянку використовує на підставі договору оренди земельної ділянки від 14 червня 2000 р. Суди не дослідили зазначений договір і не встановили, чи було пролонговано договір оренди; чи укладався новий договір. Суди не дали оцінку листам Донецької міської ради від 18 липня 2005 р. № 01/13-3340 та від 19 вересня 2006 р. № 01/13-5614 щодо дозволу оформлення матеріалів з продовження договору оренди спірної земельної ділянки. Отже, висновок суду щодо зайняття відповідачем спірної земельної ділянки без достатніх підстав є передчасним і зробленим без урахування всіх обставин у справі.

Враховуючи вимоги наведеного законодавства, суди не встановили обставини щодо здійснення відповідачем дій, які б свідчили про фактичне використання не наданої йому земельної ділянки (самовільне зайняття ділянки), тому висновок судів щодо звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки площею 0,0759 га на підставі ст. 212 Земельного кодексу України є передчасним.

Зазначене неповне встановлення обставин справи є суттєвим порушенням ст. 43 ГПК України та виключає можливість висновку касаційної інстанції щодо правильності застосування судами норм матеріального права при вирішенні спору в частині зобов’язання відповідача звільнити самовільно зайняту земельну ділянку площею 0,0759 га під розміщення збірно-розбірного металевого ангару по вул. Сомова, 30-а в Куйбишевському районі м. Донецька. У зв’язку з цим постановлені у справі судові рішення в цій частині підлягають скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд.

Разом з тим колегія погоджується з висновком судів попередніх інстанції щодо зобов’язання ТОВ «Милосердя» звільнити самовільно зайняту земельну ділянку площею 0,079 га під розширення території розміщення ангару по вул. Сомова, 30-а в Куйбишевському районі м. Донецька. Так, судами встановлено факт використання зазначеної земельної ділянки площею 0,079 га з порушенням визначеного порядку надання земельних ділянок, без відведення землі в натурі й одержання документа, що посвідчує право на землю.

З огляду на встановлені судом обставини у даному випадку має місце самовільне зайняття земельної ділянки площею 0,079 га, тому судові рішення в частині зобов’язання відповідача звільнити зазначену ділянку площею 0,079 га є правомірними та обґрунтованими.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 108, 1115, 1117, пп. 1, 3 ч. 1 ст. 1119, 11110, ст. 11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України постановив:

Касаційну скаргу задовольнити частково.

Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 10 липня 2007 р. та рішення господарського суду Донецької області від 26 лютого 2007 р. у справі № 3/397пн в частині зобов’язання ТОВ «Милосердя» звільнити самовільно зайняту земельну ділянку площею 0,0759 га під розміщення збірно-розбірного металевого ангару по вул. Сомова, 30-а в Куйбишевському районі м. Донецька скасувати, а справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

В іншій частині постанову Донецького апеляційного господарського суду від 10 липня 2007 р. та рішення господарського суду Донецької області від 26 лютого 2007 р. у справі № 3/397пн залишити без змін.

Відповідно до Постанови Вищого господарського суду України від 11 липня 2007 р. по справі № 25/259-06 Вищий господарський суд України, розглянувши у відкритому судовому засіданні 11 липня 2007 р. касаційну скаргу Виконавчого комітету Красногвардійської районної у м. Дніпропетровську ради на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26 грудня 2006 р. у справі за позовом прокурора Красногвардійського району м. Дніпропетровська в інтересах держави в особі Дніпропетровської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційна фірма «С», 3-я особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на боці позивача – Виконавчий комітет Красногвардійської районної у м. Дніпропетровську ради, – про повернення самовільно зайнятої ділянки і приведення у придатний для використання стан, встановив таке.

У серпні 2006 року прокурор Красногвардійського району м. Дніпропетровська звернувся в інтересах держави в особі Дніпропетровської міської ради (Рада) до господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою, в якій просив зобов’язати Товариство з обмеженою відповідальністю «С» (товариство) повернути самовільно зайняту земельну ділянку площею 0,4249 га, розташовану за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Набережна Заводська, державі в особі Ради, привівши її у придатний для використання стан шляхом знесення розміщеної на ній станції для технічного обслуговування автомобілів. У якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, прокурор Красногвардійського району м. Дніпропетровська зазначив Виконавчий комітет Красногвардійської районної у м. Дніпропетровську ради (Комітет).

Позовні вимоги прокурор Красногвардійського району м. Дніпропетровська обґрунтовував тим, що товариство в порушення норм Земельного кодексу України (ЗК України) та Водного кодексу України (ВК України), самовільно зайняло земельну ділянку площею 0,4249 га, розташовану за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Набережна Заводська, (прибережна захисна смуга р. Дніпро), та використовує її для технічного обслуговування, ремонту та розміщення автомобілів.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 26 жовтня 2006 р. позовні вимоги прокурора Красногвардійського району м. Дніпропетровська в інтересах держави в особі Ради задоволено. Рішення прийняте з мотивів, наведених прокурором Красногвардійського району м. Дніпропетровська у позовній заяві.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26 грудня 2006 р. рішення господарського суду Дніпропетровської області від 26 жовтня 2006 р. скасоване і прийняте нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог прокурора Красногвардійського району м. Дніпропетровська в інтересах держави в особі Ради відмовлено. Постанову мотивовано тим, що товариство не здійснювало самовільного зайняття земельної ділянки площею 0,4249 га, розташованої за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Набережна Заводська, а користується нею відповідно до норм ЗК України та Цивільного кодексу України (ЦК України) у зв’язку з укладанням договору купівлі-продажу об’єктів нерухомого майна від 5 серпня 2004 р., на підставі якого у нього виникло право власності на об’єкти нерухомого майна, розташовані на зазначеній земельній ділянці. При цьому апеляційний господарський суд зазначив, що товариство, реалізуючи своє право на оренду зазначеної земельної ділянки, передбачене ЗК України, подало відповідну заяву до Ради, однак остання її у встановленому порядку не розглянула, у зв’язку з чим право користування земельною ділянкою виникло у товариства в силу закону, який є обов’язковим для застосування органом місцевого самоврядування.

Комітет звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26 грудня 2006 р. та залишити в силі рішення господарського суду Дніпропетровської області від 26 жовтня 2006 р. Вимоги, викладені у касаційній скарзі, Комітет обґрунтовує тим, що господарський суд апеляційної інстанції при вирішенні спору не врахував окремих обставин справи та порушив (не застосував) ст. 18 Закону України «Про основи містобудування», ст. 96, 120, 125, 141, 211 ЗК України, ст. 331 ЦК України та статтю 89 ВК України.

Після подачі зазначеної касаційної скарги Комітет звернувся до Вищого господарського суду України зі змінами до касаційної скарги, в яких просить скасувати постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26 грудня 2006 р. та передати справу на новий розгляд до господарського суду Дніпропетровської області. Вимоги, викладені у змінах до касаційної скарги, Комітет обґрунтовує тим, що до участі у справі не було залучено орган, уповноважений захищати інтереси держави у спірних правовідносинах, рішення господарським судом першої інстанції приймалося без участі товариства, і, крім того, господарськими судами не було дано оцінки доказам у справі, з яких убачається, що товариство використовує земельну ділянку всупереч цільовому призначенню.

Прокурор Красногвардійського району м. Дніпропетровська, Рада та товариство не скористалися правом, наданим ст. 1112 ГПК України, та відзив на касаційну скаргу Комітету до Вищого господарського суду України не надіслали, що не перешкоджає касаційному перегляду судового акта, який оскаржується.

Розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи, перевіривши правильність юридичної оцінки встановлених фактичних обставини справи, застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права при прийнятті рішення та постанови, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга (змінена) Комітету не підлягає задоволенню, враховуючи таке.

Апеляційним господарським судом встановлено та матеріалами справи підтверджують, що:

– товариство на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 5 серпня 2004 року, укладеного з державою в особі Верховної Ради України (Української державної інноваційної компанії), є власником об’єктів нерухомого майна, розташованих за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Набережна В. І. Леніна, *, і складаються з літ. А-1, А' – 1, А" – 1, А''' – 1, а – 1, а' – 1 – будівля гаража загальною площею 1094,1 м2, літ. Б-1 – будівля матеріального складу загальною площею 93,9 м2, літ. В-2 – будівля допоміжного призначення загальною площею 24,4 м2, 1, 2, 4–16 – огорожа, І – мостіння, літ. Д;

– земельна ділянка за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Набережна В. І. Леніна, на якій розташовані зазначені об’єкти нерухомого майна, є тією ж самою земельною ділянкою, щодо якої виник спір у цыій справі, а саме: земельною ділянкою за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Набережна Заводська, (що підтверджується кадастровим номером земельної ділянки і, крім того, не заперечується сторонами у справі).

Відповідно до ст. 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Беручи до уваги зазначене, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновком господарського суду апеляційної інстанції про те, що товариство не здійснювало самовільного зайняття земельної ділянки, розташованої за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Набережна Заводська, (вул. Набережна В. І. Леніна), тому позовні вимоги прокурора Красногвардійського району м. Дніпропетровська в інтересах держави в особі Ради про зобов’язання товариства повернути самовільно зайняту земельну ділянку є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

Оскільки товариство є власником майна, розташованого на земельній ділянці за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Набережна Заводська, (вул. Набережна В. І. Леніна), то позовні вимоги прокурора Красногвардійського району м. Дніпропетровська в інтересах держави в особі Ради про знесення частини зазначеного майна (станції для технічного обслуговування автомобілів) також є необґрунтованими та не підлягають задоволенню, оскільки ч. 1 ст. 321 ЦК України передбачає, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, а тому відповідний висновок господарського суду другої інстанції є правильним.

Незалучення до участі у справі органу, уповноваженого захищати інтереси держави у спірних правовідносинах, а саме: Управління з контролю за використанням та охороною земель у Дніпропетровській області, не може бути підставою для скасування прийнятої у цій справі постанови апеляційного господарського суду, як про це зазначає Комітет у касаційній скарзі, оскільки Рада, яка є позивачем у справі, в особі якої прокурор Красногвардійського району м. Дніпропетровська звернувся в інтересах держави з позовом до господарського суду Дніпропетровської області, також є органом, уповноваженим захищати інтереси держави у спірних правовідносинах. Це передбачено ст. 12 ЗК України, яка встановлює, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства, вирішення земельних спорів та інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Посилання Комітету у касаційній скарзі на те, що прийняття рішення господарським судом першої інстанції без участі товариства є підставою для скасування прийнятих у справі судових рішень, є безпідставним, оскільки, по-перше, саме товариство не оскаржує зазначене рішення господарського суду першої інстанції, а, по-друге, відсутність товариства у судовому засіданні місцевого господарського суду жодним чином не вплинуло на результат розгляду цієї справи господарським судом апеляційної інстанції.

Твердження Комітету, яке міститься у касаційній скарзі, про те, що господарськими судами попередніх інстанцій не було дано оцінки доказам у справі, з яких убачається, що товариство використовує земельну ділянку за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Набережна Заводська, (вул. Набережна В. І. Леніна), всупереч цільовому призначенню також не може бути підставою для скасування постанови господарського суду другої інстанції, оскільки наявність або відсутність зазначеного факту не впливає на висновок господарського суду про те, що товариство не здійснювало самовільного зайняття земельної ділянки.

На підставі викладеного колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що відповідно до вимог ст. 43 ГПК України постанова Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26 грудня 2006 р. ґрунтується на всебічному, повному та об’єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги Комітету не спростовують висновку апеляційного господарського суду, у зв’язку з чим підстав для її скасування немає.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11110 та 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України постановив: касаційну скаргу Виконавчого комітету Красногвардійської районної у м. Дніпропетровську ради залишити без задоволення, а постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26 грудня 2006 р. без змін.

Отже, самовільне заняття земельних ділянок є об’єктом підвищеної соціальної уваги, а як наслідок державні інституції реагують на зазначені прояви у межах своєї компетенції. Головне, що законодавець створив додаткові способи для захисту прав добросовісних та повноправних землеволодільців, передбачивши навіть кримінальну відповідальність за зазначені правопорушення.