Миры тоже рождаются и умирают, и невозможно,чтобы они были вечны,
коль скоро они изменяются и состоят из подверженных к изменению частей.
Дж. Бруно

Розділ 2 Особливості чинників впливу на формування оперативної обстановки у сфері інформаційно-психологічної боротьби Росії (німецькі та французькі оцінки російського чинника)

2.2.2. «Російський чинник» в системі стратегічних проблем ФРН: особливості оцінки німецькими партнерами його значення.

Як зазначалося автором у попередніх публікаціях, з початку 90-х років ХХ століття США являють собою єдину глобальну наддержаву. У цих умовах вплив американського чинника на політику ФРН, як і, у свою чергу, значення Німеччини для глобальної політики Сполучених Штатів поступово набувають особливої важливості, а також і для розвитку європейської спільноти та міжнародних відносин в цілому.

Після закінчення біполярного протистояння характер взаємодії Німеччини і США змінився. У період «холодної війни» для Сполучених Штатів Америки ФРН представляла найважливіший геополітичний аванпост. Західна Німеччина розглядалася як ключовий рубіж щодо стримування комунізму і була стратегічним плацдармом для євразійської політики США в умовах потенційно можливого військового зіткнення зі «Східним» блоком. У сучасних умовах Німеччина залишається значимою для США вже як геостратегічний центр, котрий бере зростаючу участь в європейській політиці та економіці. Не зважаючи на особливі відносини партнерства з антиамериканськи налаштованою Францією, Німеччина разом із США стала одним із найважливіших «архітекторів» нового етапу євроатлантичного співтовариства – географічне і політичне розширення НАТО проходило і проходить за німецько-американським «сценарієм», хоча кожний, переслідуючи відмінні власні національні цілі, вкладає у це розширення свій смисл: США – поширити та закріпити «американську присутності», зокрема у вигляді проамериканських державних режимів, очолюваними місцевими «аборигенами-лібералами»; ФРН – позбавитися себе статусу «прифронтової держави часів холодної війни», просунувши, на всяк випадок, «лінію фронту» можливого нового геостратегічного зіткнення далеко на схід, на території держав, так званого маккіндеровського «санітарного коридору» між Москвою і Берліном. Одночасно США значно впливають на процеси європейської інтеграції, в яких ключову роль разом із Францією відіграє об’єднана Німеччина. Нарешті, «іракське питання» у 2002-2003 р. показало, що німецько-американські відносини в значній мірі можуть вплинути і на «клімат» усередині євроатлантичного співтовариства.

З цієї причини взаємодія Німеччини і США багато в чому впливає і на становлення зовнішньої політики Росії в епоху постбіполярного світу.

Хронологічні рамки формування сучасної внутрішньої і зовнішньої політики Федеративної Республіки Німеччини охоплюють період з часу об’єднання Німеччини в 1990 році по 2003 рік. Аншлюс НДР до ФРН виявився найважливішим етапом розпаду ялтинсько-потсдамської системи європейської безпеки. З цього моменту Німеччина де-юре стала повноправним суб’єктом міжнародних відносин. У 2002-2003 рр. «іракське питання» стало головним свідченням самостійності зовнішньої політики нової «Берлінської республіки» від «союзницьких обов’язків по Альянсу», диктованих американцями. Вперше у повоєнний після 1945 року період німецькі партнери рішуче заперечили американським патронам. З 2005 року розпочався новий етап уточнення сучасних німецьких інтересів і пріоритетів у зовнішній політиці – прихід до влади в якості федерального канцлера Ангеліни Меркель, представниці опозиційної політичної сили ХДС/ХСС, котра є прихильником «євроатлантичної солідарності», реформування НАТО і збереження відносин стратегічного партнерства із США.

Таким чином, зовнішньополітичний курс ФРН на сучасному етапі визначається багатьма чинниками, котрі пов’язаних із глобальними змінами, що відбулися в середині 80-х і початку 90-х рр. ХХ століття як на світовій арені, так і в самій Німеччині. До найважливіших з них, як відомо, відносяться:

  1. закінчення «холодної війни»;
  2. розпад соціалістичного табору, Радянського Союзу, Чехословаччини та СФРЮ;
  3. об’єднання західної і східної Німеччини в єдину державу.

При цьому останній чинник, мабуть, можна віднести до основних, тому що лише з підписанням у Москві 12 вересня 1990 р. «Договору про остаточне врегулювання питань щодо Німеччини» для німецького народу завершився післявоєнний період, у тому числі й у питаннях зовнішньополітичної діяльності. Перед ФРН, як і перед іншими європейськими державами, повстали завдання:

  1. перебороти наслідку розколу, викликаного багаторічним конфліктом між Сходом і Заходом;
  2. знайти в умовах глобалізації своє міцне місце для того, щоб успішно протистояти зростаючій конкуренції в області економіки і зовнішньої політики.

Потрібно відзначити, що з початком реалізації цих завдань серед різного рівня ваги держав розпочалася своєрідна боротьба за лідерство на сучасній світовій арені, котра умовно розділилася, як відомо, на три основних центри тяжіння – Америку, Європу, Азіатсько-Тихоокеанський регіон, а саме:

Сполучені Штати Америка стали прагнути не тільки не втратити, а й посилити свою роль одноосібного світового лідера: крім двох Америк, Західної Європи, Близькосхідного регіону і Південно-Східної Азії; національні інтереси США твердо визначилися в таких регіонах, як Східна і Південно-Східна Європа, Закавказзя, Центральна Азія і регіон Каспію. На цій основі розпочалося формування «американської світової імперії» за відповідною американською ліберальною моделлю способу організації і управління життя суспільства;

– Японія і Китай стали претендувати за провідне положення в АТР, здійснюючи інформаційну, ідеологічну, культурологічну, економічну, технологічну експансію з метою поширення власних варіантів моделей способу організації і управління суспільного життя аборигенів;

серед західноєвропейських держав, які ще не могли з різних причин претендувати на перші місця у світовій політиці, позначилася і загострилася боротьба, по-перше, за провідні позиції на Європейському континенті шляхом ослаблення тут впливу США, і, по-друге, за підвищення свого міжнародного статусу. Особливі претензії при цьому висунули ФРН, Франція і Великобританія. Саме цей чинник став визначальним при розробці зовнішньополітичного курсу «пізнього» Г. Коля і його наступника канцлера ФРН Г. Шредера.

Реалізація цих завдань у ФРН пов’язувалася з появою останнім десятиліттям нових зовнішньополітичних механізмів співробітництва як на двосторонньому, так і на багатобічному рівні, а також з різким зниженням ідеологічної напруженості між Сходом і Заходом. Уряд Г. Коля і кабінет Г. Шредера одержали неможливі раніше форми міждержавних відносин, котрі визначили весь зміст зовнішньополітичного курсу оновленої Німеччини. Практичне їхнє здійснення забезпечує численний апарат Міністерства закордонних справ ФРН та його закордонні дипломатичні представництва і спецслужби. Нині Німеччина підтримує дипломатичні відносини майже з усіма країнами світу, маючи понад 230 закордонні представництва і 11 представництв при міждержавних та наднаціональних організаціях [1]. Одночасно з розширенням легальної політико-дипломатичної присутності посилились нелегальна – у вигляді оперативних позицій розвідувальних та інших спецслужб ФРН за кордоном, зокрема так званих «посольських резидентур» розвідки і контррозвідки, котрі діють під прикриттям дипломатичних та інших представництв Німеччини [2].

На визначення особливостей сучасної стратегії зовнішньої політики значно вплинув ще один важливий геополітичний чинник – традиційна політика атлантистів щодо держав Східної Європи, розташованих між Росією та Німеччиною, котра базується на маккіндеровській тезі про необхідність утворення тут «санітарного коридору», який був би одночасно конфліктогенною і буферною зоною між Берліном і Москвою, котра на протязі багатьох десятиліть перешкоджала виникненню стійкого російсько-німецького союзу, життєво небезпечного для всього атлантичного блоку держав, насамперед Великої Британії, а пізніше – США.

Враховуючи цей менталітет атлантистів, західнонімецьке керівництво як представники континентального способу мислення чітко усвідомлювало, що тактична поступка атлантистів Бонну – об’єднання Німеччини на викладених німецькою стороною умовах, за відсутністю політичної волі та здатності з боку Москви, Парижа або Лондона чинити військову протидію зазначеному процесу, що намітився, – не вступала в суперечності зі стратегічними задумами американців: для Вашингтону це було меншою втратою, а ніж збереження сильного та єдиного Радянського Союзу. Тому німецька ініціатива об’єднання Німеччини на атлантичних цінностях при збереженні нею статусу члена НАТО знайшла підтримку у американської сторони. В умовах, що склалися, Вашингтонська адміністрація пішла на зустріч німецьким партнерам по НАТО i основні зусилля у роботі з радянським керівництвом у той період зосереджувалися на тому, щоб нейтралізувати зусилля комуністичних партiйно-державних лідерів НДР шляхом виключення можливості отримання ними допомоги з боку Москви та створення умов для здійснення мирної анексії німецької комуністичної держави Бонном. Саме тут відпрацьовувалися сучасні технології «кольоровий революцій» – ненасильницького усунення комуністичного номенклатурного апарату і захоплення влади в державі антикомуністичними політичними силами при безпосередній підтримці держав Заходу.

Події, що прослідували потім підтвердили німецькі прогнози та правильність обраної тактики зовнішньополітичної діяльності та її інформаційно-пропагандистського забезпечення: безпосередній розпад соціалістичної співдружності та Радянського Союзу дійсно став сигналом до початку активної боротьби, в основному політичними засобами з частковим застосуванням методів вiйськово-психологiчного тиску, за перегляд сфер впливу в світі між такими провідними фінансово-промисловими центрами, як США, Великою Британією, Японією, Францією та швидко зростаючою військово-політичною силою у Західній Європі – об’єднаною Німеччиною.

Німецькими фахівцями констатується, що, зважаючи на вже створені умови політичної та економічної залежності, усунена всяка військова загроза безпеці Німеччини з боку Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини, Румунії, Болгарії, Литви, Латвії та Естонії. В цих державах відновлені традиційні до 1939 року зв’язки та позиції німецької присутності, а також вигідного для Берліна впливу на уряди і соціально-політичні процеси. Під егідою проголошення принципу багатосторонності в зовнішній політиці нині Німеччина виступає як впливовий покровитель у Раді північноатлантичного співробітництва, при реалізації програми «Партнерство заради миру», а також у вирішенні питань щодо інтеграції Чехії, Словаччини, Угорщини, Польщі та держав Балтії до структур ЄС і НАТО.

Уважний аналіз мети цих завдань показує, що останнім десятиліттям намітилося і нині підсилюється бажання Федеративної Республіки Німеччина відігравати на світовій арені власну, далеко не другорядну роль. Не протиставляючи себе відкрито Сполученим Штатам, ФРН у той же час намагається, і небезуспішно, перехопити зовнішньополітичну ініціативу, особливо в питаннях, що стосуються вирішення європейських проблем. Якщо протягом усього терміну правління Г. Коля визначальними його політики були ідеї об’єднання Німеччини та німецького народу, то кабінет Г Шредера вже поставив завдання перетворити Німеччину у «локомотив і ядро інтеграції Європи», відводячи у цьому процесі ФРН провідну геополітичну роль. Разом із тим Г. Шредер заявив свого часу: «Ми готові й надалі виступати в якості «локомотива» Європейського союзу, але це не виходить, що ми будемо оплачувати чиюсь недбайливість, з цим пора кінчати» [3]. В урядовій заяві від 10 листопада 1998 р. канцлер Г. Шредер зазначив: «Йдеться про самосвідомість подорослівшої нації, яка не повинна відчувати неповноцінність щодо інших націй, яка не відмовляється від своєї відповідальності, дивлячись при цьому вперед у майбутнє. Наші сусіди також знають, що вони можуть довіряти нам тим більше, чим більше ми, німці, віримо у власні сили» [4].

Про прагнення Німеччини відігравати провідну роль у світі, та особливо на Європейському континенті, свідчать і пропозиції провідного експерта СДПН із питань зовнішньої політики Э. Бара, котрі стосуються можливих її коректувань. Наприклад, розтлумачуючи принцип «Міжнародні договори повинні дотримуватися», він підкреслює необхідність того, що ФРН повинна відігравати «керівну роль, не заважаючи при цьому великим і малим державам висувати свої ініціативи: Німеччині треба мати достатній потенціал для цього, і вона дозріла для такої відповідальності». Таким чином, ФРН привласнює собі своєрідну роль «контролера» за виконанням тих чи інших міжнародних договорів і угод.

У цьому ж руслі можна говорити й про практичні кроки ФРН в області міжнародних відносин. Зокрема, Німеччина, маючи невеликі за обсягом збройні сили, направляла свої військові формування в Сомалі, Боснію, Сербію, брала участь у багатьох інших місіях по лінії Організації Об’єднаних Націй, Організації з безпеки і співробітництва в Європі, Атлантичного союзу тощо, хоча конституція ФРН забороняє уряду використовувати підрозділи бундесверу за кордоном, особливо із загарбницькою метою. У кожному випадку бундестаг (парламент) ухвалював відповідний закон щодо відрядження військових формувань у зазначені «гарячі точки». Поступово світове співтовариство звикає до військової присутності Німеччини в різних кутках світу.

Особливу активність, як у зовнішньополітичному, так і у військовому смислі, ФРН виявила у косовському конфлікті. Саме позиція цієї країни, поряд зі США, визначила рішення НАТО на військове втручання в цей конфлікт. За словами міністра закордонних справ ФРН Й. Фішера, «цей конфлікт повинний ясно показати, що в дійсності означає: коли Німеччина спільно зі своїми партнерами виконує свій обов’язок» [5]. Про активну військову участь ФРН у косовських подіях говорить і призначення командуючім збройними силами в Центральній Європі німецького генерала К. Рейнхардта.

Претензії Німеччини на провідну роль у світі проглядаються і на прикладі її відносин із державами, що розвиваються [6]. ФРН робила кількаразові заяви про свою рішучість виконати свої зобов’язання щодо держав, що розвиваються, і необхідності бути в числі провідних держав у цьому процесі. Така позиція, котра вимагає значних бюджетних витрат, останнім часом негативно оцінюється опозиційними партіями Німеччини, які вимагають переключення основної частки фінансових коштів на вирішення внутрішніх проблем власного суспільства.

Діяльність Німеччини і німецького капіталу в Африці не має під собою безпосередньої колоніальної основи, тому що вона утратила свої колонії на цьому континенті ще після Першої світової війни. Активізація на сучасному етапі такої діяльності є складовою частиною глобалізації зовнішньої політики Німеччини. Щорічний обсяг німецької допомоги розвитку країн Африки протягом двох останніх десятиліть стабільно перевищує 1 млрд. дол. і фактично сягає рівня американських витрат на ці ж цілі. Найбільшими одержувачами німецької допомоги є Єгипет, Туніс, Марокко, Судан, Танзанія. На Африку приходиться до 2,2% зовнішньої торгівлі ФРН. Найважливішими торговими партнерами Німеччини нині є ПАР, Лівія, Алжир, Туніс, Нігерія.

Особливо активізувалися останнім часом відносини з Туреччиною. Як відомо, у Німеччині постійно розширюється турецька діаспора, а Берлін став найбільшим після Стамбула та Анкари «турецьким» містом. Туреччина стає найважливішим зовнішньоекономічним партнером Німеччини і своєрідними «воротами» на Близький і Середній Схід. Товарообіг з цією країною, зокрема, у 2001 р. склав уже 2% від сумарного показника Німеччини в зовнішній торгівлі.

Останніми роками розширилося економічне співробітництво Німеччини з Китаєм та Індією, де створюються німецькі торгові представництва і чисельні спільні підприємства. До цих країн інтенсивно проникає німецький капітал. Німеччину особливо цікавлять японські, тайванські, південнокорейські розробки новітніх технологій.

Поряд із Францією, Великою Британією та Італією Німеччина має у своєму розпорядженні найбільшу кількість голосів для голосування в Раді міністрів ЄС (по 10 голосів) і найбільшою квотою представництва в Європарламенті (99 мандатів).

У рамках ЄС Німеччина успішно розвиває дво- та багатосторонні відносини. Наприклад, останнім часом значно зміцнилося співробітництво Німеччини з Францією і Великою Британією в аерокосмічній промисловості, літакобудуванні, у вирішенні екологічних проблем. Німеччина є одним із найбільших інвесторів для Іспанії, Португалії, Греції та низки інших держав ЄС.

Усі ці чинники свідчать про те, що основою зовнішньої політики ФРН є прагнення забезпечити міцне закріплення місця Німеччини серед провідних світових держав і головних міжнародних організацій. Можна сказати, що на сучасному етапі зовнішньополітичному відомству ФРН, за оцінками експертів, у цілому вдається реалізувати це завдання. Федеративна Республіка Німеччина стала відігравати більш значну роль при прийнятті важливих міжнародних рішень. Проте, існує низка нових внутрішньополітичних чинників, які деякою мірою впливають на ці процеси і перешкоджають уряду в проведенні своїх планів на міжнародній арені. Фахівці вважають, що на російсько-німецькі відносини мають значною мірою впливати внутріполітична ситуація і розклад політичних сил у владних структурах ФРН.

Так, у травні 2005 р. канцлер Німеччини Герхард Шредер оголосив про проведення восени 2005 р. дострокових парламентських виборів (термін повноважень нижньої палати тодішнього складу минав у вересні 2006 р.). Таке рішення він прийняв після поразки, котру потерпіла очолювана ним коаліція соціал-демократів і «зелених» на земельних виборах у Північному Рейн-Вестфалії. За словами глави уряду, «гірка поразка» у цій землі «ставить під питання здатність уряду діяти». Соціал-демократи набрали там ледве більш 37 % голосів, а опозиційні християнські демократи – 45 %. За «зелених», партнерів СДПН по коаліції, проголосували 6 % виборців. Конституційний суд Німеччини визнав легітимним розпуск бундестагу і проведення дострокових парламентських виборів.

На дострокових виборах до Бундестагу, котрі відбулися 18 вересня 2005 р., ХДС/ХСС одержали – 35,2 % (у тому числі ХДС – 27,8 і ХСС – 7,4), СДПН – 34,3 %, СвДП – 9,8 %, «ліві» – 8,7 %, «зелені» – 8,1 %. У такий спосіб опозиція на чолі з Ангелой Меркель випередила правлячу партію Герхарда Шредера на дев’ять десятих відсотків. Саме це дало наступний розподіл місць у новому бундестазі: ХДС/ХСС – 225 (у тому числі ХДС – 179 і ХСС – 46), СДПН – 222, СвДП – 61, «зелені» – 51 і «ліві» – 54.

За даними Статистичного комітету, СДПН здобула перемогу в 145 округах, ХДС/ХСС – у 149, «зелені» – в одному, СвДП – 0 (усі свої місця вона має тільки по інших голосах), «ліві» – у трьох.

Усі шість партій, які ввійшли до бундестагу, вважали себе переможцями. У результаті домовленості, досягнутої між представниками ХДС/ХСС і представниками Соціал-демократичної партії Німеччини федеральним канцлером Німеччини стала Ангела Меркель.

Зазначене означає, що до владних важелів прийшли політичні сили, які реально можуть внести зміни в пріоритетах ФРН. Російські аналітики зазначають, що налагоджений механізм партнерських відносин, котрий міг би бути підірваний зміною уряду Німеччини восени 2005 року, сформувався досить непогано. У партій ХДС/ХСС до осі Москва-Берлін-Париж ставлення було погане: вона розколола Європу і зіпсувала трансатлантичні відносини. Християнські демократи прийшли до влади з вимогою відновлення «трансатлантизму». Варто нагадати, що в 2004 році фракція ХДС/ХСС у бундестазі внесла пропозицію про від’єднання та інтеграцію в ЄС Калінінградської області РФ. Уряд Г. Шредера зазначену пропозицію, котра фактично розривала відносини між двома державами, відкинув. Проте, за ХДС/ХСС був закріплений імідж антиросійської сили. Разом із тим, після утворення коаліційного кабінету ХДС/ХСС і СДПГ серйозних змін у російсько-німецьких відносинах усе-таки не відбулося. Слова про стратегічне партнерство з Росією записані в коаліційній угоді. Наступність зовнішньополітичного курсу дотримана. На посаду міністра закордонних справ у коаліційному кабінеті був призначений соціал-демократ і давній співробітник Г. Шредера Вальтер Штайнмайер.

Аналітики вважають, що розбіжності між правими і лівими в Німеччині у питаннях зовнішньої політики, у тому числі на російському напрямі, мають скоріше тактичний, ніж стратегічний характер. Стратегічний російсько-німецький діалог, у той же час, продовжується. В. Путин, підводячи підсумки за 2006 рік, сказав, що цей рік «склався для російсько-німецьких відносин по-справжньому вдалим». У цих відносинах, на його погляд, немає проблемних питань. Під час січневого 2007 року візиту до Росії нинішній федеральний канцлер А. Меркель сказала, що від перспектив російсько-німецьких відносин «дух захоплює». У той же час, накопичуються протиріччя в сфері міжнародних відносин, особливо по питанню про ядерну програму Ірану.

Аналізуючи ці та інші чинники, можна говорити лише про можливі деякі перспективні виправлення в зовнішній політиці ФРН, проте очікувати яких-небудь кардинальних змін в її завданнях, характері та спрямованості не можна. Зовнішньополітичний курс був і традиційно здійснювався в руслі сталих західних стандартів. Про це свідчать цілі зовнішньої політики ФРН на сучасному етапі, викладені в коаліційній угоді «Прорив і відновлення – шлях Німеччини в XXI сторіччя». От деякі з них:

  • «включення Німеччини в Європейський союз як невід’ємної частини цього співтовариства є центральною ланкою німецької політики. Особлива увага буде приділена ініціативам щодо зближення реформ, проведених на національному і європейському рівнях»;
  • «використання історичного шансу розширення Європейського союзу за рахунок країн Центральної і Східної Європи»;
  • «використання закріплених в Амстердамському договорі інструментів і механізмів спільної зовнішньої політики безпеки»;
  • «розширення співробітництва з НАТО як безвідмовного інструмента стабільності та безпеки Європи, необхідного для побудови міцного європейського і світового порядку»;
  • «США є найважливішим позаєвропейським партнером Німеччини. Тісні та дружні відносини зі США грунтуються на спільних цінностях і спільних інтересах»;
  • «ОБСЄ є єдиною загальноєвропейською організацією безпеки, у зв’язку з цим будуть висуватися ініціативи для посилення правового базису Організації та розв’язання конфліктних ситуацій у зоні юрисдикції ОБСЄ»;
  • «особливе завдання – політичне і фінансове зміцнення ООН, її реформування в дієздатну інституцію для вирішення міжнародних проблем. Участь німецьких солдатів у заходах щодо підтримки миру і міжнародної безпеки з урахуванням міжнародного і німецького конституційного права. Німеччина буде використовувати можливості стати постійним членом Ради Безпеки ООН»;
  • «відносини з усіма сусідами Німеччини – найважливіший елемент зовнішньої політики. Будуть розпочаті кроки щодо інтенсифікації німецько-французької дружби, посилиться співробітництво з Польщею і Чехією. Ціль відносин з Росією та Україною – досягнення стабільності в цьому регіоні за допомогою підтримки демократичних правових, соціальних і ринкових реформ» [7].

Трагічні події 11 вересня 2001 року в США змусили керівництво ФРН у значній мірі переглянути основні принципи своєї зовнішньої та оборонної політики.

Про ці зміни оголосив у жовтні 2001 р. канцлер Герхард Шредер, виступаючи перед депутатами бундестагу: «Прийняття міжнародної відповідальності при одночасному прагненні уникнути безпосередньо пов’язаних із цим ризиків не можна і не повинно залишатися лейтмотивом німецької зовнішньої і оборонної політики. Ми, німці, стоїмо в першому ряді у справі послідовного забезпечення миру на планеті. Ізоляція від участі в найважливіших міжнародних процесах стає для Німеччини надбанням історії. Зовнішня політика Німеччини поступово здобуває глобальний характер».

На сучасному етапі нова німецька оборонна і зовнішня політика, зокрема, припускає великий ступінь незалежності уряду в питаннях розвитку дво- і багатосторонніх відносин, участі бундесверу в операціях за межами Європи.

На підставі вище зазначеного, нині визначилися наступні основні напрямки німецької зовнішньої політики:

  • подальший розвиток ЄС, поглиблення інтеграції не тільки в економічній, а і у внутрішній і зовнішній політичній сферах;
  • формування загальної зовнішньої політики і політики безпеки;
  • перетворення інституціональної структури ЄС для підвищення ефективності Союзу в умовах глобалізації і розширення ЄС на схід;
  • забезпечення ефективної інтеграції в ЄС нових членів;
  • зміцнення загальноєвропейського співробітництва в рамках ОБСЄ;
  • подальший розвиток НАТО і трансатлантичного співробітництва, недопущення напруженості та конфліктів усередині організації при виявленні розбіжностей;
  • посилення ролі міжнародних організацій, насамперед ООН, і більш активна участь Німеччини в їхній діяльності; зміцнення і повага прав людини в усьому світі; розширення партнерських відносин із країнами-сусідами ЄС, регіонів Середземномор’я, Близького Сходу і СНД;
  • забезпечення стійкого розвитку у світі, попередження виникнення глобальних катастроф.

Центральними залишаються також завдання роззброєння, контролю за роззброєнням і нерозповсюдженням зброї масового враження.

Як бачимо, коло проблем і завдань зовнішньої політики ФРН дуже велике і охоплює практично увесь світ. Особливий напрямок зовнішньополітичного курсу – східний, котрий включає як держави Східної Європи, так і держави європейської частини СНД. Що стосується перших, то Німеччина цілком підтримує ідею приєднання прибалтійських країн і держав Східної Європи, котрі були учасницями РЕВ, до Європейського союзу і НАТО. Це знайшло своє відображення у договорах, укладених Німеччиною з Польщею, Чеською Республікою, Словацькою Республікою, Угорщиною, Болгарією і Румунією.

На початку 90-х рр. ХХ століття у Німеччині була розроблена і зараз здійснюється концепція TRANSFORM-konzept, націлена на сприяння демократії та розбудові соціального ринкового господарства в державах Східної Європи та Співдружності Незалежних Держав. У ній передбачаються такі, наприклад, заходи, як допомога в проведенні структурної перебудови, приватизації та розукрупненні підприємств, створенні податкової, митної, страхової і банківської системи, навчання і підвищення кваліфікації в сфері економіки, юридичні консультації тощо. Потрібно відзначити, що, приміром, з виділених і витрачених у період з 1992 по 1998 р. близько 2 млрд. марок велика частина припала на східноєвропейські держави (на відміну від держав СНД, частка яких у загальному обсязі такої допомоги з кожним роком зменшується).

Приміром, якщо в період з 1989 по 1993 р. співвідношення обсягів допомоги було «на користь» СНД у порівнянні зі Східною Європою (відповідно 87 млрд. марок і 37 млрд. марок), [8] то у подальшому воно змінилося на протилежне. Усього ж на частку ФРН приходиться понад 50 % сукупної фінансової допомоги промислово розвитих держав Заходу [9].

Таким чином, нинішній уряд ФРН продовжує здійснювати традиційну зовнішню політику своєї країни на світовій арені, суть якої залишається незмінноюї – забезпечення повідної ролі Федеративної Республіки Німеччина у розв’язанні міжнародних проблем, у багато- і двосторонніх відносинах, підтримання іміджу держави як борця за ідеали демократії та ринкової соціальної економіки, миротворця і заступника.

У даному контексті, що стосується Росії як однієї з провідних держав світу, то і тут звучать мотиви, котрі відбивають бажання Німеччини бути «вище» і «впливовіше». Про це свідчить «патрональний» тон висловлень свого часу Г. Шредера щодо російсько-німецьких відносин: «Практика взаєморозуміння перших осіб наших держав склалися давно, і немає ніяких підстав піддавати її якій-небудь критиці. І проте, часи змінюються, і відносини між нашими державами повинні визначати нові покоління політиків як у Росії, так і в нас, у Німеччині. Нинішній уряд ФРН буде виконувати добровільно узяті на себе зобов’язання допомагати процесу російських реформ, незважаючи на всю їхню специфіку і суперечливість. Якщо ж подивитися на це в загальноєвропейському, загальносвітовому контексті, то для Німеччини, економічний потенціал і політичний вплив якої після об’єднання значно зросли, питання перетворень у Росії залишається центральним» [10].

У Бонні достатньо чітко розуміють‚ що від стану німецько-російських зв’язків багато в чому залежатиме не лише європейська стратегічна стабільність‚ а й можливість німецької еліти досягти своїх геополітичних цілей в Європі. Як вже зазначалося, німецькі політики не в захваті від європейської політики Сполучених Штатів‚ зокрема на посткомуністичному просторі Східної Європи. Це обумовлено не лише «подвійним стандартом» ставлення американців до долі європейців взагалі та народів новоутворених держав зазначеного регіон зокрема, а також тим, що німецькі геополітики добре обізнані щодо теоретичних розробок геополітичної стратегії класиків геополітичної науки із числа американських атлантистів.

Так, після воєнної поразки тоталітарного фашистського режиму у протистоянні за світове панування з антигітлерівською коаліцією «СРСР − США − Велика Британія − Франція» Німеччина була усунута зі світової геополітичної арени як самостійна геополітична, геоекономічна могутність та військово-стратегічна континентальна сила. Виходячи з того, що після травня 1945 року німецька еліта розпочала практично з нуля інформаційно-психологічне забезпечення заходів відродження нині об’єднаної держави Німеччини, то прискіпливе наукове вивчення досвіду конкурентної боротьби в інформаційно-психологічній сфері західнонімецьких військово-політичних і ділових кіл з партнерами (колишніми супротивниками) по Західній спільноті та супротивниками на Сході «за місце під сонцем» та відродження свого історичного світового статусу у складний для розподіленої Німеччини повоєнний час має велике значення.

У межах так званого «німецького питання» ФРН віддзеркалювала як кордон розподілу Західної і Східної Європи на два конкуруючі військово-політичні блоки, так і відігравала по суті такі геополітичні (політико-дипломатичні) та геостратегічні (військово-стратегічні) функції (відповідно союзницькі та власне німецькі) [11].

Перспектива кардинальних геополітичних змін в Європі та світі в цілому: об’єднання Німеччини, як реальний чинник посилення німецького впливу на континенті; зникнення, завдяки розпаду Радянського Союзу та всієї соціалістичної співдружності, як основних перешкод на її шляху до досягнення лідерства в Європі; поява на європейському просторі більш десятка нових маловпливових держав, в тому числі й незалежної України, та низка інших чинників, – змушувало західнонімецьке керівництво проводити активну, разом з тим зважену та гнучку політику як у двосторонніх, так i у багатосторонніх відносинах, а також тактовно проводити спеціальні пропагандистські заходи в межах загальної політики держави в інформаційно-психологічній сфері.

За висновками аналітиків та інших фахівців із числа провідних германістів, події, котрі відбуваються нині на європейському континенті, можна охарактеризувати як «неоголошену війну» за провідне становище у світі, в якій не останню роль відіграє ФРН.

Німецькі фахівці відзначають, що Росія, успадкувавши від колишнього Радянського Союзу досить великі армійські сухопутні формування, флот і ядерну зброю. Володіючи технологіями та матеріальною базою по створенню балістичних ракет та інших видів озброєнь, РФ реально становить конкуренцію Німеччині як в економічній, так і у військовій сферах. Тому німецьке військово-політичне керівництво розглядає Росію як потенційного військового суперника на європейському континенті, а при посиленні у російському керівництві військових зростання їхніх претензій на досягнення для РФ реальної ролі світової держави може стати безпосереднім носієм загроз не тільки для реалізації німецьких планів «просування на Схід», а й для безпеки самої Німеччини.

Нинішнє німецьке керівництво чітко розуміє, що лише наявність міцних економічних позицій в Росії, дозволить німцям вирішити як всі свої проблеми, пов’язані з забезпеченням держави енергоносіями, так і питання геополітичного та військово-стратегічного характеру не лише в Європі, а й на всьому євразійському просторі. У зв’язку з цим політика стосовно Москви нинішніми німецькими правлячими колами здійснюється у контексті загальної стратегії розповсюдження німецького впливу на Схід (загально відомого ще з часів рицарських тевтонських орденів «Drang nach Osten»).

Це зумовлено й тим, що в політиці ФРН щодо держав колишнього СРСР російський чинник займає центральне, провідне місце. Зазначена особливість постійно знаходить підтвердження як в офіційних заявах німецьких політиків, так і в конкретній їх практичній діяльності. Так, свого часу за підсумками поїздки до Москву (04.02.1993 р.) заступник голови фракції ХДС/ХСС в бундестазі Карл-Хайнц Хорнхюс відзначив, що «Німеччина – єдина держава, якій Росія ще довіряє». Під час бесід представники російської сторони, зокрема, перший заступник міністра іноземних справ Анатолій Адамішин, висловив глибоке розчарування політикою США. «Москва почуває себе обійденою Сполученими Штатами при обговоренні конфлікту з Іраком та реакції на події в Югославії». «Прикрість, за словами К. -Х. Хорнхюса, межує з відчаєм, який приводить до того, що Росія бачить у зближенні з Німеччиною останню можливість відновити свій імідж у світовій політиці». Німецький парламентар висловив аналогічну думку, що і уряду ФРН надається останній шанс вигідно вплинути на розвиток ринку в Росії.

У ході свого візиту до Москви у березні 1996 року тодішній федеральний канцлер Г. Коль, пробуючи надати моральну підтримку російському президентові Б. Єльцину в його передвиборній боротьбі за президентське крісло на черговий строк, заявив про прихильність німецького керівництва до подальшого зміцнення співпраці з Росією, виділивши її в розряд «привілейованої держави».

Росія періоду Б. Єльцина, на думку німецьких аналітиків, перетворилася для західних політиків у так званий зал з великою кількістю дзеркал, в якому важко орієнтуватися навіть самим росіянам. Це пояснювалося, насамперед, «архіплюралізмом», який склався в РФ у прийнятті політичних рішень і впливом на ці рішення численних груп інтересів. Другою причиною є відсутність чіткої концепції російської внутрішньої та зовнішньої політики, а також освячений Конституцією волюнтаризм у діях президента. Тому зовнішню політику Москви відрізняли шарахання із одного боку в інший, суперечність, непослідовність та непередбаченість.

У такій ситуації спробував розібратися і дати політиці Росії оцінку колектив  впливового у ФРН Федерального інституту східноєвропейських та міжнародних досліджень (BIOST), під керівництвом професора Генріха Фогеля, який регулярно готує для німецького уряду матеріали для прийняття зовнішньополітичних рішень. Одина із значних доповідей була підготовлена у 1992 р.

Після появи 29 лютого 1996 року в газеті «Франкфуртер Альгемайне Цайтунг» підготовленої BІОSТ матеріалів наступної доповіді російські політологи академік Богомолов Олег Тимофійович та професор Дашичев В’ячеслав Іванович написали та опублікували 24 квітня 1996 року у «Незалежній газеті» статтю з викладенням своєї точки зору на підняту німецькими фахівцями проблему «Росія як партнер у європейській політиці». Результати зазначеного наукового російсько-німецького діалогу були покладені в основу подальшого розвитку відносин між ФРН і РФ.

Зі свого боку, у 1996 році автор статті також шляхом накладення двох підходів (німецького і російського) зробив першу спробу розібратися у механізмі та критеріях оцінки процесів, які відбуваються в Російській Федерації, значимості «російського чинника» в цілому для Німеччини при формуванні політики безпеки ФРН, визначити ступінь його впливу на межі можливого маневру для німецьких правлячих і ділових кіл при здійсненні зовнішньополітичного курсу в «східному» напрямку. Враховуючи стабільність і велику спадкоємність німецької зовнішньої політики до нинішнього часу, можна вважати базовими, вище перелічені критерії, на які німецькі аналітики спираються при оцінці та аналізі сучасної оперативної обстановки в Євразії.

З цього погляду доцільно нагадати читачеві основні положення цієї дискусії.

Так, фахівці з BІОSТ у 1996 році, перш за все, констатують, що «крах комунізму та розпад Радянського Союзу розбудив у країнах Європейської спільноти надії на те, що Росія відіграватиме роль сучасної демократичної держави і переборе, нарешті, свою традиційну замкненість. Існувала думка, що реформам економіки та держави, розпочатим при президентові Б. Єльцині, притаманна внутрішня динаміка, яка робить процес зближення із Заходом незворотним.

Проте жорсткість, з якою московське керівництво подавило прагнення Чечні до відокремлення від Росії, підсумки виборів у Державну Думу, особиста політика президента, спрямована на утримання влади та повернення російської зовнішньої політики до категорій минулої великодержавності, піддають довіру європейських сусідів Росії серйозним випробуванням. Посилюються сумніви у можливості нового європейського партнерства із Росією» [12].

Через нестійкість внутрішніх структур та політичних процесів в Росії поставало питання про причини подібного розвитку, а також щодо свободи дій російської політики. Прийняття Росії до Ради Європи не змінило ситуацію. Під питанням залишається і можливість збереження відкритими шляхів, які ведуть Росію до партнерства із Заходом». Експерти BІOSТ спробували дати відповіді на ці та інші хвилюючі правлячу еліту Німеччини питання, підготувати відповідні рекомендації.

Таким чином, центральною проблемою, яка стояла у той час і залишається донині в центрі уваги європейської громадськості, – створення нової системи безпеки в Європі та визначення ролі в ній НАТО і Росії поряд із визначенням місця і ролі американської присутності в Євразії.

Автори доповіді виходили з того, що партнерство з Москвою в цій сфері повинно розвиватися по шляху пошуку балансу інтересів та включення Російської Федерації в систему спільної відповідальності за новий європейський порядок. З цієї причини, у зв’язку із запланованим розширенням НАТО, німецькі аналітики висунули на передній план заходи, які дуже близькі до тодішніх ініціатив російського МЗС:

  • укладання між НАТО та Росією договору про військово-політичну співпрацю ще до того, як в Північноатлантичний союз будуть прийняті нові члени;
  • відмова від планів розміщення ядерної зброї та військових контингентів іноземних держав на території нових членів НАТО;
  • зміцнення ОБСЄ як інструменту із запобігання конфліктам та забезпеченню миру, але без зверхності її над НАТО, ЄС та іншими структурами.

Аналогічна особлива позиція ФРН була висловлена офіційно керівництвом держави. Зокрема, тодішній міністр закордонних справ Німеччини Й. Фішер, стосуючись відносин ФРН з НАТО, висловився за відмову від концепції превентивного ядерного удару, а в програмних документах керівника ФРН вперше в якості одного із головних завдань пролунали слова «роззброювання, у тому числі й в області ядерних озброєнь» (раніше німецькі лідери говорили лише про «контроль над озброєннями»). У цьому зв’язку слід зазначити, що така підвищена увага уряду Г. Шредера до проблеми ядерного роззброювання не випадково: оскільки володіння ФРН атомною зброєю неможливе, то через процес ядерного роззброювання і позбавлення інших провідних ядерних держав їх єдиної щодо Німеччини стратегічної переваги вона одержала би можливість вийти на світовій арені на провідні, рівні зі Сполученими Штатами, позиції.

Фахівці BІОSТ зазначали також, що знайти «баланс інтересів» дуже важко, якщо стосовно цих інтересів у Росії досі немає ясності та вони чітко не формульовані навіть органами, покликаними займатися зовнішньою політикою. Їх розуміють по-різному у різних політичних колах та владних структурах. До приходу до влади В. Путіна іноземні аналітики не мали можливості чітко відпрацьованої методики визначення російських інтересів та ставлення російських військово-політичних і ділових кіл до планів США і НАТО в Європі, їх короткострокових та довгострокових цілях щодо Росії. Це обумовлювалося тим, що у той час у московських політичних колах циркулювали неоднакові судження.

Зазначені оцінки «російського чинника», зроблені фахівцями BІОSТ були покладені в основу прийняття урядом ФРН рішення про укладання тристоронньої угоди про створення відомого «тріумвіратного союзу» – «Страсбурзький трикутник: Франція – ФРН – РФ», який визначив трьох основних європейських геополітичних гравців на Євразійському просторі як противаги експансії США.

З приходом В. Путина до влади в РФ німецько-російські відносини значно зміцнилися. У Росії із усіх країн світу найбільш тісна мережа відносин склалася з Німеччиною. У 2001 році В. Путин вимовив у німецькому бундестазі промову німецькою мовою, котра анонсувала тісні партнерські зв’язки обох держав. Тоді ж був заснований Петербурзький діалог – російсько-німецький дискусійний форум із щорічними зустрічами. Президент Росії назвав російсько-німецькі відносини «каркасом у справі будівництва єдиної Європи». Насправді, у Росії і Німеччини зараз багато загального в поглядах на систему міжнародних відносин. Крім того, Німеччина є найбільшим зовнішньоторговельним партнером Росії (10% російського експорту). Німецьку мову вивчає 3,5 млн. росіян – це більше, ніж в усьому іншому світі. Пріоритетність російсько-німецьких відносин підкріплювалася активними особистими контактами Путина з екс-канцлером ФРН Г. Шредером. За пропозицією Шредера Німеччина уступила Росії своє право головувати в 2006 році у Великій вісімці, що було дуже сильним дружнім жестом з боку Берліна.

Велика увага в Німеччині приділяється розвитку економічних відносин з Росією. У РФ і ФРН реалізуються дуже великі спільні проекти в області економічного співробітництва, особливо в сфері енергоресурсів. Німецькі політичні, фінансово-банківські та ділові кола виявляють велику зацікавленість в імпорті російського природного газу і нафти, в участі німецького капіталу в розробці та транспортуванні вуглеводних. Значно розширилося співробітництво між найбільшими компаніями двох держав «Газпромом» і «Рургазом». Останніми роками простежується тенденція до поглиблення енергетичної залежності ФРН від російських енергоносіїв і ринку збуту для німецьких товарів і вкладання капіталів.

2.2.3. «Російський чинник» у системі стратегічних проблем Французької Республіки: особливості оцінки французькими партнерами його значення.

Дезінтеграція і зникнення Радянського Союзу не були у геостратегічних планах керівництва Французької Республіки. Ні французькі правлячі кола, ні французьке суспільство не були готові до подібного масштабу планетарних перемін. У регіональному плані – перспектива довготривалої небезпеки загальноєвропейської дестабілізації та конфліктів ставала на перешкоді французьким намірам розвивати західноєвропейську інтеграцію у рамках запланованих заходів Маастрихтського процесу і утворювала передумову послідовного втягування в цей хаотичний процес східноєвропейські держави, які вивільнилися з-під радянського контролю. Саме це негативно впливало на можливості Франції наодинці здійснювати військово-політичний вплив на США і на те, що залишилося від СРСР, і таким чином захищати свій імідж держави світового рівня, «творця світової політики».

Існує аксіома: в умовах неможливості масштабного використання воєнних засобів при вирішенні суперечливих міжнародних проблем – зростає роль та внесок спецслужб у досягненні стратегічної мети французької правлячої еліти.

У нових умовах розвитку європейської політики французькі правлячі кола розпочали коректування шляхів і форм використання сил і засобів спеціальних служб‚ нерозвідувальних державних і неурядових структур‚ можливостей зацікавлених політичних кіл‚ у тому числі й закордонних‚ які знаходяться поза владними структурами Франції‚ для досягнення поставленої стратегічної і тактичної мети. Сема це яскраво віддзеркалюється у нинішній зовнішньополітичній практиці правлячої еліти Французької Республіки

Французькою правлячою елітою визнається той факт, що у сучасних умовах геополітичних відносин військово-політичні альянси, які протидіяли один одному, безповоротно пішли в минуле. Обопільна ідеологічна боротьба двох непримиренних суспільно-політичних систем припинилася на досить тривалий час через спрямовану повну дискредитацію привабливості комуністичної моделі організації та способу управління суспільством. Виникла тимчасова монополія ліберальної ідеології в обслуговуванні процесів світового розвитку. В умовах глобалізації міжнародних відносин на перший план вийшла геоекономічна конкуренція безлічі національних суспільно-економічних моделей сучасних держав, котрі додатково наражаються на корпоративні економічні інтереси транснаціональних корпорацій, які нині намагаються отримати визнання їх в якості суб’єктів міжнародного економічного права, тобто порушити монопольний статус держав – суверенів і полишити своє природне правове положення суб’єкта міжнародного приватного права.

Таким чином французькі фахівці констатують, що «з огляду на подвійну загрозу зі Сходу та Півдня, Європа вже не має оперативної системи безпеки. Інститути, які збереглися після «холодної війни» – НАТО, ОБСЄ, ЗЄС (у формі ЄС) – мають бути докорінним чином перебудовані, їхні завдання переглянуті. Водночас по-новому визначені роль і місце кожної із вчорашніх великих держав: США, Німеччини, Великої Британії, Франції, Росії та Китаю. Тим часом англійці не довіряють ні французам, ні німцям. Німці вагаються і намагаються виграти час, доки будуть переборені труднощі об’єднання з НДР, подолане у світовому співтоваристві відчуття «історичної провини за нацистське минуле» і проясняться перспективи виграшу від цього. Тому вони «удають з себе перед Вашингтоном вірного союзника по НАТО, а перед Парижем – творця майбутньої Європи».

В урядових колах Франції чітко усвідомлюють необхідність пошуку основи для взаєморозуміння і довіри, оскільки «без орієнтирів та ясної політичної волі, а також без достатніх коштів (бюджетні асигнування на оборону в провідних розвинених країнах, окрім Японії, скорочуються), усі дебати на різних рівнях будуть марними».

У березні 1994 року у Франції був опублікований глобальний огляд з питань оборони під назвою «Біла книга оборони – 94» (перший з 1972 р.), в якому політика держави все більше орієнтована на Західноєвропейський союз (нині Європейський союз). Тут у загальних рисах викладено стратегічні плани Французької Республіки до 2015 – 2020 року.

Французька конституція, закони та інші нормативні акти визначають, що:

Французька Республіка – як держава‚ внутрішня і зовнішня політика якої заснована на західних демократичних традиціях‚ з добре відпрацьованим механізмом (з використанням спецслужб) забезпечення оборони‚ захисту безпеки держави та національних інтересів‚ має прогнозовану політику‚ що обумовлює також і прогнозованість у сфері діяльності її розвідувальних та інших спецслужб.

Розвідувальна діяльність – одна з головних складових державної політики, зокрема у галузі забезпечення оборони, безпеки і захисту національних інтересів французької нації від зовнішніх загроз. Характерним концептуальним принципом діяльності держави у галузі розвідки – проведення «цивілізованої розвідки»‚ тобто здійснення розвідувальних акцій‚ максимально дотримуючись положень міжнародного права‚ міждержавних домовленостей‚ договорів тощо. Кожна розвідувальна операція‚ як правило‚ оцінюється на предмет можливих негативних політичних наслідків для іміджу французької нації. У зв’язку з цим‚ головним напрямком розвідувальної політики держави у зовнішній сфері – створення позицій впливу як у державних структурах партнерів і конкурентів‚ так і в різних міжнародних організаціях‚ які регулюють політичні‚ фінансово-економічні та інші міждержавні відносини. Для реалізації оперативних цілей використовується також так звана «легальна розвідка» – особливий вид організації розвідувальної діяльності‚ заснований на легальному проникненні в державу розвідників з використанням статусу учасників міжнародних зв’язків і проведення ними акцій щодо збору розвідувальної інформації та проведення акцій безпосереднього підриву власними силами без встановлення агентурних відносин‚ зокрема з представниками держави перебування.

Спецслужби – один із головних виконавчих суб’єктів розвідувальної програми Французької Республіки, наділений спеціальною компетенцією і функцією у галузі зовнішньої політики. На них державою покладено вирішення стратегічного завдання – моніторинг‚ оцінка світових процесів і подій; своєчасне викриття‚ попередження та припинення явних і потенційних загроз для Французької Республіки та нації в цілому; розробка заходів щодо їх завчасного оперативного попередження й усунення умов‚ що їх породжують; підготовка рекомендацій уряду і Президенту щодо їх поведінки та задіяння в цих заходах «цивілізованих» можливостей дипломатичних відомств‚ французьких нерозвідувальних державних‚ неурядових і міжнародних структур‚ а також партнерів по дво- або багатосторонньому міждержавному співробітництву («привілейованому партнерству»).

Розвідувальні заходи‚ сили і засоби‚ форми і методи спецслужб‚ до яких вдається правляча еліта Французької Республіки‚ підпорядковуються її стратегічним цілям‚ які визначають і відповідну ієрархію міждержавних відносин‚ а також обумовлюють характер тактики застосування різних оперативних заходів щодо реалізації розвідувальних і розвідувально-підривних завдань уряду та Президента Республіки відносно конкурентів чи партнерів.

За таких умов основною сферою розвідувальної діяльності традиційно є проведення регулярних «цивілізованих» розвідувально-підривних операцій як в державах-конкурентах‚ так і в державах-партнерах. Отже‚ головним об’єктом розвідувальних і розвідувально-підривних спрямувань є політична і соціальна сфери‚ насамперед – ідеологічна на рівні елітарного прошарку держави‚ що розвідується. Особливо це стосується держав‚ що розвиваються‚ до яких сьогодні віднесена й Україна, Росія та інші держави пострадянського і посткомуністичного простору. Така діяльність здійснюється під приводом розповсюдження «французького способу життя, мови і культури».

Провідна роль в тактиці таких заходів відводиться діяльності представників неурядових французьких структур‚ а також профранцузьки орієнтованих транснаціональних організацій‚ які контролюються і спрямовуються французькими спецслужбами (зокрема‚ законодавчо такі права закріплені за RG – Службою загального розвідувального інформування; менш відкриті для суспільства форми‚ методи та засоби контролю‚ які здійснюються з боку DGSE‚ DRM і DST‚ керуються внутрішніми відомчими підзаконними актами. Через свою агентуру або кадрових співробітників (в тому числі й пенсіонерів)‚ які діють під глибоким прикриттям‚ спецслужби підпорядковують розпорошені акції різних нерозвідувальних державних і неурядових (в тому числі й міжнародних) структур єдиному оперативному задуму. Механізм реалізації так званої концепції «цивілізованої розвідки»‚ яка використовується Французькою Республікою у таємній зовнішній політиці‚ являє собою‚ на думку автора‚ предмет додаткового наукового дослідження.

Через відсутність достатніх національних ресурсів для здійснення в сучасних умовах силовими методами глобальної світової політики вище політичне та військове керівництво Франції використовує в зовнішній політиці тактику «тимчасових союзів».

Саме з цієї тактичної причини «Франція залишається членом політичних структур Північноатлантичного альянсу, незважаючи на її вихід у лютому 1966 року з військової організації НАТО. Жоден підрозділ Збройні сили Франції не підпорядковується об’єднаному командуванню НАТО. Французька сторона не сприймає ніякі автоматизми, що порушують її монополію у сфері політики національної безпеки, яку вона зберігатиме й надалі. Між тим Франція продовжує брати участь у «ЄВРОКОМ» (EUROCOM), в рамках якого відпрацьовуються питання співробітництва в галузі створення систем обміну тактичною інформацією, та у «НАДЖ» (NADGE), мережі далекого радарного стеження. Як спостерігачі її представники беруть участь у роботі Міжнародного секретаріату НАТО в межах кооперації по створенню і виробництву звичайних озброєнь та в нарадах з озброєнь національних департаментів країн Альянсу. Франція має представників в управлінні «СЕОА» (латинський шрифт), котре займається питаннями управління та експлуатації військових нафтопроводів, які перетинають північ Франції, а також у Дослідному аерокосмічному бюро». Представники Франції не допускається до роботи в Комітетах з ядерного і стратегічного планування НАТО.

На засіданні Північноатлантичної ради 5 грудня 1995 року Франція оголосила про поновлення своєї участі у відповідних військових органах НАТО, які не обмежують її суверенітет. З цього виходило, що французька сторона мала брати участь у засіданнях Ради міністрів оборони і в повному обсязі в роботі Воєнного комітету, водночас активізуючи свої робочі зв’язки з воєнною організацією НАТО. Проте, через неврегульовані розбіжності, які виникли з американцями щодо призначення француза головнокомандувачем угруповання Південного флангу НАТО, Ж. Ширак припинив процес остаточного відновлення членства Франції в цій військовій структурі.

Водночас, для досягнення переваг над своїми європейськими партнерами французьке керівництво змогло домогтися дипломатичними засобами у поєднанні з заходами спецслужб обрання представників Франції на ключові посади майже всіх найважливіших міжнародних політичних і фінансово-економічних структур, які визначають політику в Європі, та надавати вигідний вплив на міждержавні відносини.

Одним із видатних досягнень спільних заходів французьких спеціальних служб і дипломатії є реальне визнання в європейських політичних колах того факту, що Франція, після США та ФРН, стала найбільш впливовою державою на континенті з чітко визначеними стратегічними і тактичними цілями. Головними серед них є підтримка іміджу «світової держави» шляхом зміцнення її позицій в Європейському союзі та посилення його впливу‚ насамперед‚ на держави Східної Європи з метою послаблення ролі Сполучених Штатів і Росії в європейських справах. Зазначені наміри у концентрованому вигляді викладено у так званому плані «Балладюра».

Результати дослідження базового матеріалу свідчать також‚ що сучасна тактика реалізації зовнішньополітичної практики Французької Республіки в державах Центральної та Східної Європи‚ Чорноморського‚ Кавказького та Прикаспійського регіонів формувалися в умовах боротьби за перерозподіл сфер впливу на трьох умовних рівнях:

  • Перший – між західноєвропейськими державами Європейського союзу та США.
  • Другий – між Росією‚ Іраном‚ Китаєм‚ з одного боку‚ та державами Заходу‚ насамперед США‚ Великою Британією і Туреччиною‚ з іншого.
  • Третій – між новоутвореними державами‚ колишніми радянськими та республіками «соціалістичного табору»‚ які претендують на визнання їх регіональними центрами політичної й економічної сили‚ з одного боку‚ та Росією‚ колишньою метрополією‚ і державами Західної цивілізації‚ з іншого.

Після закінчення глобального протистояння «Схід—Захід» французька правляча еліта для французьких політико-дипломатичних, розвідувальних і контррозвідувальних служб визначила наступні стратегічні напрямки діяльності:

Концентрація зусиль на протиборстві в економічній сфері та протидії економічному шпигунству з боку Сполучених Штатів і західноєвропейських держав‚ насамперед з боку Німеччини.

Формування з 1990 року нової розвідувальної мережі в східноєвропейських державах або після розпаду «соціалістичного табору» організація партнерських відносин зі спецслужбами окремих посткомуністичних реформованих режимів.

Формування нових та (або) консолідація зусиль існуючих розвідувальних структур по державах СНД.

Формування з 1991 року розвідувальної мережі на Середземноморському просторі.

Посилення активності по реалізації заходів в рамках затвердженої у 1991 році нової урядової Програми щодо держав Африки‚ де DGSE конкурує зі спецслужбами США‚ Великої Британії‚ Німеччини, Росії та Китаю.

Підвищення ефективності контррозвідувальної діяльності в державах Магрібу – через економічні причини‚ а також‚ наприклад щодо Марокко‚ з метою створення оперативних позицій (так званої «буферної зони») для боротьби з нелегальною еміграцією до Франції.

Контроль за діяльністю угруповань ісламських фундаменталістів‚ які створюють на далеку перспективу найсерйознішу загрозу і проявляють себе в таких державах‚ як: Алжир‚ Лівія‚ Судан та Єгипет‚ а також набуває тенденція до поширення їх однодумців в Палестині та Туреччині.

Утримання у гострій конкуренції французьких позицій в Азії.

Незважаючи на наявність французьких інтересів у різних регіонах світу, для правлячих кіл Франції європейські справи залишаються найважливішими. Першочерговим напрямком зовнішньополітичної діяльності на континенті розглядаються заходи по зміцненню Європейського союзу, оскільки прагнення до європейської ідентичності народів співпадає з об’єднанням економічно значних масштабів і бажанням бачити об’єднану міжнародну спільноту без зміни національних структур та їх внутрішньої суті. Цим і викликана поява теорії «концентричних кругів», у межах якої має бути створена «Європейська солідарність».

Вважається, що головним стрижнем європейської сталості є угода про співробітництво між Францією та Німеччиною, яка сприяє взаємопроникненню двох культур та зміцненню європейської солідарності, особливо у сфері грошово-економічних відносин. В перспективі ці зв’язки повинні призвести до розширення ЄС та створення зони вільного товарообміну, в якому Париж буде активно взаємодіяти з Бонном. Зазначене вище:

По-перше‚ є важливим геополітичним чинником‚ який визначає відповідну ієрархію взаємозв’язку і взаємозалежності елементів розвідувальної діяльності‚ взагалі‚ та практики здійснення розвідувально-підривних заходів‚ зокрема‚ що формують мотивацію правової основи визначення тактики оперативної діяльності національних спецслужб Французької Республіки.

По-друге‚ вперше за всю історію держави не визначено імовірного супротивника з числа держав, з якими Франція має спільні кордони:

  • «з цього моменту безпека визначається меншою мірою з точки зору територіальних інтересів, а більше – з економічних та промислових;
  • нерівномірний розвиток глобальної економіки розглядається як головна загроза світовій сталості. У найбільш розвинених державах першочергова увага повинна приділятися питанням глобального економічного розвитку та зростання.

Франція вважає, що основними секторами, які потребують захисту, є енергетика, транспорт, фінанси та інформаційні (телекомунікаційні) служби».

Можна зробити висновок‚ що саме в цьому виявляється новий елемент у понятті сучасної багатовекторності геостратегії французької правлячої еліти‚ що безпосередньо впливає на особливості вибору способів використання оперативних можливостей національних спецслужб і‚ як наслідок‚ стає теоретичним підгрунтям у формуванні самої структури сучасного поняття тактики розвідувально-інформаційних і розвідувально-підривних заходів у діяльності спецслужб.

По-третє‚ французькі геостратеги вважають‚ що «тероризм, релігійний та націоналістичний екстремізм, гонка озброєнь, торгівля наркотиками та діяльність мафіозних структур є додатковим геополітичним чинником‚ який може призвести до економічного і демографічного дисбалансу».

По-четверте‚ на думку французьких фахівців‚ розширення діяльності засобів масової інформації має розглядатися як непередбачуваний чинник, який може спровокувати застосування збройних сил».

У лютому 1995 року прем’єр-міністр А. Жюппе оголосив головні напрями зовнішньої політики Франції в світлі останніх змін у євроатлантичних відносинах. Так, у оголошувалося, що найближчими роками Франція приділятиме більше уваги середземноморським та африканським державам, насамперед – франкомовним, які правлячими колами Французької Республіки розглядаються як чинник «проникнення і закріплення французької присутності» в цих регіонах.

Таким чином, посилення французького авторитету і впливу, зокрема в державах Середземноморського регіону дає Франції можливість випередити в геополітичній конкуренції США за рахунок утворення підконтрольних Парижу міждержавних регіональних структур, входження до яких для американців не можливе. Перший значний геостратегічний результат вже відбувся 14 липня 2008 року, саме як подарунок до найвидатного національного свята французів «Взяття Бастілії» – у Парижі була підписана угода про заснування Середземноморського союзу, котрий об’єднав навколо «французької ідеї регіонального співробітництва» всі середземноморські держави. У перспективних планах Парижа – налагодження співробітництва і об’єднання держав Середземноморського союзу з державами Європейського союзу, – і таким чином позбавлення американців ефективно впливати на значну територію земної кулі. Проте, нинішнє розширення ЄС і НАТО за рахунок східноєвропейських посткомуністичних держав викликає певне роздратування у французьких геостратегів: підвищене прагнення «новачків» зайняти чільне місце в європейських справах через патронування їх з боку американців» призводить до того, що вони стають некерованими з боку Парижа і Берліна. Саме такою стала нинішня політика Польщі, Чехії та держав Балтії щодо американської агресії проти Іраку. У зв’язку з цим французька сторона дуже ревно ставиться до посилення американського впливу на нинішнє керівництво України та Грузії, що негативно відбивається на їхніх намірах як найшвидше інтегруватися до НАТО і ЄС.

Щодо контактів з державами Азії та Латинської Америки в Парижі вважають за доцільне займати очікувальну позицію, оскільки немає впевненості в тому, що значна конкурентна здатність цих регіонів у економічному та торговельному плані не переросте в реальну загрозливу політичну силу.

У зв’язку з цим можна відзначити – стратегічна доктрина Франції змінена докорінно: якщо раніше першочергове значення відводилося ядерним засобам стримування як єдиному інструменту залякування конкурентів та супротивників, оскільки вважалося при цьому, що бойові дії зводитимуться до мінімуму, то нині у військових колах починають віддавати пріоритет звичайним видам особливо точних озброєнь, які визначаються за новими якостями також як стратегічні. У попередні роки такі системи були модернізовані та пристосовані для використання в Європі, Середземномор’ї та Африці. Під впливом цього, за вказівкою колишнього президента Ф. Міттерана, вирішено було навіть обмежити рамки використання ядерних озброєнь.

Підвищення ефективності діяльності спецслужб, на думку французьких фахівців, може бути досягнуто шляхом реформування існуючих державних структур, підпорядкованих прем’єр-міністру. Одним із кроків на цьому шляху стала розробка ідеї створення спеціального органу – Ради національної безпеки (РНБ) – президентського підпорядкування на зразок РНБ США. Здійснення таких заходів дозволяє керівництву Франції враховувати всі потреби розвідки в процесі опрацювання і реалізації політичних та економічних програм держави.

На нинішньому етапі розвитку геополітичної ситуації в світі правлячими колами Французької Республіки ставиться за мету задіяння фізичних можливостей DGSE для виведення держави із складного економічного стану. Вживаються заходи по підвищенню ефективності зовнішньої розвідки у здобуванні відомостей економічного, фінансового, промислового та науково-технічного характеру, а також щодо акцій, які плануються або готуються країною-об’єктом розвідки у «гарячих точках» планети із застосуванням військової сили та іншої міжнародної військової активності іноземних держав у світі [13].

Розвідувальна діяльність французьких спецслужб щодо збору даних економічного характеру базується, виходячи із стратегічних настанов‚ на тактиці «всіх азимутів». DGSE веде збір інформації не лише по державах СНД та колишнього «соціалістичного табору», а й по США, інших союзниках із НАТО. У плані контррозвідки з 1987 року DGSE і DST основні зусилля спрямовують на боротьбу проти промислового шпигунства, тероризму, наркомафії та дезінформації [14].

Спостерігається сучасна тенденція застосування у зовнішній діяльності співробітників французьких спецслужб «розвідувально—дипломатичних» контактів. Так‚ поряд з необхідністю організації спільної протидії транснаціональним небезпекам‚ яку несуть в собі зазначені вище чинники‚ при вирішенні питань співробітництва з представниками іноземних спецслужб французька сторона (до речі як і німецька‚ ізраїльська‚ американська) переслідує‚ насамперед‚ суто розвідувальну мету – отримання необхідної інформації і надання вигідного впливу безпосередньо в ході ділового спілкування зі співробітниками спецслужб держав-партнерів. Розширення офіційних ділових контактів з колегами держав-партнерів використовується для створення умов для вигідного впливу і контролю за реакцією іноземних колег на таємні акції‚ які проводяться французькими спецслужбами щодо іноземної держави [15].

У Франції відпрацьована й успішно втілюється в життя цільова державна програма французької культурологічної (ідеологічної) і франкомовної експансії до країн зі «слабкою національною елітою» для створення умов послідовної економічної експансії і підпорядкування економік цих держав інтересам французької нації [16]. Головним напрямком діяльності французької розвідки (як і американської, британської, ізраїльської та низки інших) у сучасних умовах є агентурне проникнення до вищих державних структур і оточення вищих посадових осіб іноземних держав. Для цього традиційним джерелом одержання важливої інформації є лідери та впливові функціонери опозиційних рухів держави-об’єкту розвідувальних спрямувань.

Новим явищем, яке істотно впливає на оперативну обстановку, стало початок розповсюдження з 1987-1988 рр. на території України, Росії, держав Прибалтики та інших пострадянських держав діяльності «закритих міжнародних елітарних співтовариств, союзів, клубів‚ орденів, лож тощо» [17]. Створюючи зазначені «закриті елітарні структури», іноземці ставлять за мету підпорядкувати своєму впливу процес формування нового елітарного прошарку в пострадянських суспільствах, на який можна було б спиратися у заходах щодо переборення наслідків радянського менталітету в державах СНД та утвердженню ліберально-демократичних тенденцій у соціальній сфері та ринкових відносин в економіці.

Зазначена геостратегічна конкуренція змушує французьке військово-політичне керівництво виявляти зростаючу заклопотаність із приводу відставання національних досліджень в області інформаційної війни від лідируючих у цій сфері Сполучених Штатів. Експерти Інституту міжнародних відносин і стратегічних досліджень (Institut de relations internationales et strategiques) вважають, що нині союзники Сполучених Штатів по НАТО знаходяться в серйозній військовій залежності від США, оскільки у своїх системах озброєнь широко використовують американське програмне забезпечення (зокрема, указують на систему позиціонування французьких ракет).

Аналізуючи нові аспекти американської військової доктрини, спрямовані на досягнення перемоги безкровними методами при мінімумі втрат, французькі фахівці звертають увагу на те, що головним засобом є не контроль над територією, а повне панування в «інформаційній сфері», що представляє собою сукупність інформаційних систем і мереж зв’язку на планеті. При цьому війна здобуває віртуальний і невидимий характер, що дозволяє домогтися вирішальної переваги, не розгортаючи бойових дій.

Французькі збройні сили на відміну від американських не мають у своєму розпорядженні високі технології, котрі дозволяють здійснювати відкрите чи неявне управління операціями. Отже, вони можуть відігравати на полі бою лише другорядну роль, бути додатком американських високих технологій і зазнавати безпосередніх утрат.

Нині у Франції створюється інформаційно-аналітична система підтримки прийняття рішень вищого керівництва держави в будь-яких кризових ситуаціях. Основна мета розроблювальної системи забезпечення вищих органів державного управління необхідною інформацією, моделювання реальної обстановки в розвитку, підготовка прогнозів і рекомендацій.

Франція приділяє підвищену увагу питанню захисту своїх інформаційних ресурсів від несанкціонованого проникнення і маніпулювання. Розробкою стратегічних напрямків політики щодо забезпечення національної інформаційної безпеки займається CLUSIF (Club de la sécurité informatique française), який є за своїм статусом відкритою асоціацією юридичних і фізичних осіб, які працюють в області інформатики. Зазначене об’єднання користується повною підтримкою уряду і має тісний контакт зі спецслужбами.

Досліджені матеріали дають підстави дійти висновку‚ що незважаючи на філософські та політичні розбіжності у поглядах щодо оцінок значення подій‚ які відбулися у 1980–1991 роках в Радянському Союзі та державах колишнього «соціалістичного табору» Східної і Центральної Європи‚ всі незаангажовані політичною упередженістю вчені та провідні фахівці-аналітики визначають‚ що з початком розвалу СРСР‚ Ради Економічної Взаємодопомоги та Організації Варшавського Договору – розпочалася «неоголошена війна» за переподіл сфер впливу і провідне становище в світі. У Європі – це боротьба за вплив на Слов’янську цивілізацію між Сполученими Штатами, які підтримуються Великою Британією, яка прагне до європейського лідерства, з одного боку, та Францією (яка проголошує принцип «Європа без американців»)‚ Німеччиною (знов відродженою самостійною військово-економічною й політичною силою на континенті) і Росією (яка останнім часом набула значного економічного і військово-політичного значення і успішно спрямовує значні зусилля на відновлення своєї ролі у світовій геополітиці за рахунок антиамериканського стратегічного альянсу з німцями та французами)‚ – з іншого.

За перші роки пострадянського періоду Франція сильно відстала від інших країн у справі економічного співробітництва з Росією. До 1997 року частка Франції в російському експорті досягла лише 3 %. Початок суто російсько-французьких відносини засновувався головним чином не на економіці, а на політиці. У політичній галузі крапок збігу як і раніше було багато. Париж сходиться з Москвою в думках щодо установки систем ПРО США в Європі та подальшого розширення НАТО на схід. Франція виступає проти членства Туреччини в ЄС, що також на руку Росії. Французка сторона поділяє російський підхід до співробітництва з Іраном і Китаєм тощо.

З приходом до влади В. Петіна економічне, військово-технічне, наукове співробітництво між Францією і Росією розвивається по висхідній. З цієї причини російське керівництво постійно турбується, щоб не втратити досягнуті темпи.

Не менш серйозні побоювання у Росії виникали і виникають у моменти змін президентів Франції. Особливу турботу викликав прихід до влади Ніколя Саркозі. Активна проамериканська риторика нового президента і підкреслене прохолодне ставлення до Росії остаточно підірвали надії на збереження особливих відносин по осі Москва-Берлін-Париж. Проте, як і у випадку з Німеччиною (прихід до влади проатлантистськи налаштованої А. Меркель), реальність виявилася не настільки негативної, як передбачалося. У перші ж дні Н. Саркозі оцінив спадок попереднього президента Ж. Ширака в діяльності на міжнародній арені як «зразковий» і підтвердив «привілейований характер відносин з Москвою». На ключові зовнішньополітичні посади призначені вихідці з опозиційної Соціалістичної партії (міністр закордонних справ Бернар Кушнер, держсекретар з європейських справ Жан-Пьер Жуйе), що також сприяє більш м’якому клімату російсько-французьких відносин. Особливий характер відносин підтвердив також і саме візит Н. Саркозі до Москви 9–10 жовтня 2007 року.

У період після зникнення СРСР і до приходу до влади проатлантиста Н. Саркозі офіційні Париж та Москва, на відміну від Києва, вживали взаємні зусилля в напрямі зближення позицій. У ситуації, що утворювалася, французька сторона втілювала у життя традиційну політику щодо Росії та уникала будь-яких дій, котрі могли б негативно вплинути на відносини з російськими партнерами.

Таким чином‚ саме наявність у французькій зовнішній політиці двох протилежних доктрин – «атлантизму» і континентального «європеїзму» – обумовлює суперечливий статус Франції у світових справах. Так, в епоху протистояння двох антагоністичних світових політичних систем Радянський Союз у геополітичній грі Франції був традиційно слушним партнером, тому французько-радянські відносини мали особливий статус. Це відповідало довгостроковим інтересам офіційного Парижа, який прагнув мати в особі єдиного СРСР противагу зростаючій могутності Німеччини та її планам об’єднання навколо себе держав Центральної, Південної та Східної Європи. Нині цей статус як правонаступниця СРСР перебрала на себе Російська Федерація.

Виходячи із французької традиції, наступник і опонент соціаліста Ф. Міттерана, у часи президентства якого зник Радянський Союз, лідер голлістів Жак Ширак, а також нинішній новий керівник Франції Н. Саркозі, у стратегічному плані, як і раніше, націлені орієнтуватися, окрім Берліна, на Москву, як на найбільш впливового світового партнера. Таке положення пояснюється проросійськими налаштовуваннями лідерів не лише провідної партії країни «Об’єднання на підтримку республіки» (ОПР), генеральним секретарем якої з 1988 року є колишній міністр закордонних справ, а колишній прем’єр-міністр Франції А. Жюппе, який користувався повною підтримкою Президента Ж.Ширака, а й багатьох інших політичних кіл Франції. Прихильники ОПР, соціалісти, комуністи, взагалі ліве політичне крило суспільства і, навіть, лідер крайнє правих Лепен, – дотримуються деголлівської традиції «працювати з Москвою незалежно від політичного режиму у Кремлі». Тому російський вплив на темпи, рівень, характер та зміст французько-українських та інших відносин з пострадянськими державами буде залишатися істотним чинником.

Французькі експерти відзначають, що Президент Ж.Ширак свого часу розпочав проводити власну політику щодо Росії, тому що до його приходу до влади французка зовнішня політика йшла на паралельних курсах зі стандартною політикою Європи та Америки. Ширака насправді дуже хвилювало, якою стане Росія після президентських виборів 1996 року. Попередня ставка у радянський період французького керівництва на М. Горбачова призвела до втрати позицій впливу у Москві. В такій ситуації французьке керівництво діяло надзвичайно обережно щодо підходу до таких чуттєвих питань для російської сторони як розширення зв’язків з Україною і просування НАТО та Європейського союзу на схід. Ширак вишукував засоби зняття побоювання росіян відносно цих проблем.

У цьому контексті висловлювалася думка про можливість постановки питання щодо укладання спеціального договору між НАТО та Росією. Тому у Парижі дотримуються точки зору, що одним із важливих завдань французької дипломатії є «сприяння повному визнанню світовою спільнотою за Росією статусу могутньої європейської держави та налагодження зв’язків між Москвою, з одного боку, і Європейським союзом та НАТО, – з іншого». У той самий час деякі впливові французькі політики-атлантисти почали припускати висловлювання з приводу того, що за межами балтійських держав «закінчується географічна межа європейського континенту та починається кордон того, що ми сьогодні називаємо СНД. Розширення ЄС на Росію, Україну та Бєларусь недоцільне ні з точки зору політичного балансу, ні зі стратегічної перспективи». Стверджувалася також думка, яка залишилася й донині, що «існуючі міждержавні кордони більше не захищені міжнародними гарантіями, тому що у момент підписання Гельсинкського акту в 1975 році, держави, які існували в Європі, визначили кордони того часу. Проте розвал Радянського Союзу, Чехословацької та Югославської федерацій у сукупності з усіма наслідками, що виникли, знову поставили під сумнів це міжнародне визнання».

Подібні міркування можуть вказувати на те, що певні політичні сили не лише у Франції, а й інших державах Заходу дійшли згоди щодо доцільності відновлення нової біполярної системи безпеки на континенті між Сходом та Заходом і проробляють питання щодо можливості перекроювання карти Європи у межах реалізації ідеї формування нового світового порядку на користь Західної цивілізації. На думку прихильників цієї концепції, при розподілі європейського континенту на зони безпеки має бути створено два «санітарних коридори»: до першого (під політичним і військовим патронажем Західної Європи) – віднесені Польща, Болгарія, Румунія, Чехія, Словаччина, Угорщина та країни Прибалтики; до другого (під патронатом Росії) – Україна, Молдова, Грузія і Бєларусь. Німецькі геостратеги називають держави цього «санітарного коридору» – «прифронтові держави».

Враховуючи, що дана ідея надходить, насамперед, від французької сторони, то ці обставини надаватимуть істотний вплив на формування французької політики та інтенсивність таємної діяльності спецслужб Франції, насамперед політичної розвідки, стосовно східних сусідів, у тому числі й України. Не виключено, що, віддаючи пріоритет Німеччині, Росії та Польщі, французи координують з ними свою діяльність, у тому числі й у розвідувальній сфері, та узгоджують позиції з партнерами вказаних держав по проблемах, які виникатимуть. Особливо, якщо це стосується вивчення питань співробітництва, зокрема України, Грузії, Азербайджану, Молдови і Бєларусі зі Сполученими Штатами та «проблемними країнами» – Іраном, Іраком, Лівією, Північною Кореєю, Китаєм, Афганістаном, Пакистаном та іншими.

Зазначене вище підтверджується також й тим, що у листопаді 1995 року колишній міністр закордонних справ Росії Козирев в одному з інтерв’ю засобам масової інформації після чергової поїздки до Парижа заявив, що «у європейській політиці французько-російський альянс має стати визначальним чинником при формуванні нової архітектури європейської безпеки». У січні 1996 року французький прем’єр-міністр А. Жюппе також оголосив про надання відносинам з Москвою, як і з Бонном, статусу «привілейованого партнерства». Зазначений статус, як вже вказувалося, підтвердив і нинішній Президент Франції Н. Саркозі. Можна констатувати, що французько-російські відносини досягли рівня колишніх «французько-радянських відносин» і, враховуючи певну залежність Франції, в тому числі й енергетичну, від російського чинника, – на далеку перспективу вони залишатимуться стабільними.   ВИСНОВКИ   Результати аналізу наявних матеріалів свідчать, що діяльність політико-дипломатичних відомств і спецслужб Французької Республіки в Росії, Україні та інших державах СНД спрямовуватимуться:

По-перше‚ на здобування інформації щодо: соціально-політичної та економічної ситуації, виявлення чинників, що можуть призвести до змін в геополітичній та соціальній орієнтації держави, об’єкта розвідувальних спрямувань; розбудови національних Збройних Сил та окремих їх видів, боєготовності, оснащеності сучасними видами озброєнь; нових технологій та наукових розробок у галузях ракетно-космічної та оптико-лазерної техніки, авіа-, судно- і танкобудування, радіоелектроніки та матеріалознавства, ядерної безпеки.

По-друге‚ у ситуації, яка складалася на сьогодні в регіоні та навколо нього, у випадку відновленні активного французького діалогу з партнерами по регіону на різних напрямках політико-дипломатичного, економічного та науково-технічного співробітництва, доцільно враховувати реальну вагу в європейських справах фактора двосторонніх міждержавних французько-німецьких‚ французько-російських‚ німецько-російських, французько-американських, французько-китайських, французько-іранських відносин та чинника тристороннього французько-німецько-російського політичного альянсу, сучасну орієнтацію Франції на Росію та ступінь їх впливу на французьку політику в державах СНД, а також на можливу координацію та проведення французами узгоджених з росіянами та німцями дій в Євразії, спрямованих на протидію американської присутності.

У даному контексті в тактиці політико-дипломатичної і розвідувально-підривної діяльності можливо очікувати акції щодо стримування притоку іноземних інвестицій в економіку держави-об’єкту розвідувальних спрямувань, а також заходи економічної блокади та іншого тиску на керівництво цієї держави. Раніше у 1991 —1997 році‚ на основі викладеного, автором неодноразово висловлювалася думка про доцільність підтримки постійних контактів з проукраїнськи налаштованими політиками у Парижі‚ Бонні‚ Варшаві та Москві; утримуючись від створення нових конфронтаційних моментів‚ насамперед у російсько-українських відносинах‚ за допомогою лояльно налаштованих до України іноземців‚ як можна швидше позбавлятися від уже існуючих.

Дослідженням підтверджується теза про те‚ що в ході реалізації заходів моніторингу французьких зовнішньополітичних відносин при вирішенні інтеграційних питань, орієнтованих на Захід‚ необхідно враховувати інтереси Франції та її суперечності з конкурентами в Європі‚ у Чорноморсько-Каспійському та інших регіонах світу, та орієнтувати відповідальні державні структури на використання «французької дипломатичної тактики тимчасових союзів», спиратися на заходи, які проводяться французами в напрямку підняття значимості ідей, закладених у «плані Балладюра», а також зниження американського та російського впливу в регіоні та світі в цілому.

По-третє, можна констатувати, що кардинальне політичне рішення Ж. Ширака щодо реформування військово-оборонного механізму держави і захисту національних економічних та політичних інтересів у світі, звичайно, потребує залучення у найближчі роки наявного інтелектуального потенціалу Франції для вивчення, оцінки та прогнозування перспектив розвитку геополітичних процесів і тенденцій у військово-стратегічній сфері. На цій основі – здійснення розробки науково обгрунтованих пропозицій для вищого керівництва Французької Республіки щодо практичної реалізації ідеї Президента.

Викладене передбачає активізацію діяльності політико-дипломатичних і розвідувальних структур держави, спрямованих на здобування необхідної для цього різнопланової інформації стосовно іноземних партнерів з метою внесення відповідних коректив у пріоритети зовнішньої політики Франції. Про це свідчать також і відповідні заходи, що приймаються останнім часом у напрямку посилення матеріального забезпечення та кадрового зміцнення французьких спецслужб.

З огляду на перспективу подальшого зміцнення французько-російські відносини можуть, як встановлено автором, негативно впливати на низку несприятливих для України (з точки зору французького раціоналізму) чинників:

  • домінування серед пріоритетів «російського», «німецького» та «польського» чинників у східній політиці Франції та значна залежність французької сторони від стану і перспектив розвитку відносин з німецькими‚ російськими та польськими партнерами;
  • наявність нерозв’язаних проблем в українсько-російських відносинах;
  • відсутність серед головних пріоритетів українського керівництва орієнтації на «французький чинник» та явна проамериканська‚ проізраїльська та пронімецька спрямованість нинішньої української владної номенклатури;
  • відсутність основи для проведення спільної узгодженої міжнародної політики між Французькою Республікою і Україною та відпрацьованого механізму регулярного погодження інтересів і позицій обох держав (це результат нехтування французької пропозиції щодо утворення тріумвіратного союзу «Франції-Німеччина-Україна», припинений іноземцями з причини безперспективності);
  • наявність кризових процесів в економіці України, відсутність економічної вигоди у французької сторони, спричиненої високим рівнем ризику для іноземного капіталу в нашій державі‚ та перспективних економічних проектів, які б могли стати основою для співробітництва; одночасно – побоювання французів можливої появи в особі України нового небезпечного економічного конкурента на континенті, патронованого американцями;
  • приниження серед французької правлячої еліти стратегічного інтересу до України, що обумовлено відповідною непослідовністю: спочатку – проголошення нашою державою статусу позаблокової, без’ядерної та нейтральної держави (під цим розуміється: зникнення реальної воєнної загрози для Франції з української території, відсутність можливості в української сторони вести активну самостійну військову діяльність за межами національної території, а також вступати до військових союзів з імовірними французькими конкурентами або самими французами використовувати українську військову силу в своїй геополітичній грі), а з 2004 року з приходом «помаранчевих політиків» до влади – активізація заходів, спрямованих на створення умов набуття Україною статусу «блокової держави» через намагання «входження під патронатом США до НАТО і ЄС».

Такі прогнози грунтуються на підставі даних‚ що серед представників іноземного дипломатичного корпусу останнім часом почали висловлюватися припущення, що французька адміністрація з другої половини 1995 року вивчає питання доцільності перегляду свого стратегічного політичного курсу щодо України. Підтвердженням гіпотези про те‚ що французи активно вивчати Україну в стратегічному плані, є відвідування в 1995 році України (як і раніше у 1990 році напередодні розпаду СРСР з метою збору необхідної інформації для прийняття французьким керівництвом важливого зовнішньополітичного рішення в галузі оборони та безпеки держави) з аналогічним завданням чисельної делегації слухачів та викладачів Інституту вищих досліджень у галузі національної оборони Франції.

З цього можна зробити висновок, що наша держава має достатню вагу у французьких воєнно-стратегічних інтересах. Імовірно цим можна пояснити і зафіксовані факти відповідних консультацій та узгодження позиції французів з німецькими‚ польськими та російськими колегами; комплексне вивчення внутрішньої ситуації та проблем безпеки нашої держави, що здійснюються військовими делегаціями в ході серії ознайомчих (розвідувальних) поїздок по Україні.

Враховуючи появу в діяльності нинішнього французького керівництва елементів силового вирішення суперечливих зовнішньополітичних проблем, певного нехтування українських інтересів, природно можуть створюватися передумови для виникнення суперечностей.

Виходячи з викладеного, можна прогнозувати, що основна увага в діяльності політико-дипломатичних і спеціальних служб та інших структур Французької Республіки у найближчі роки буде концентруватися на моніторингу внутрішніх процесів у нашій державі та тенденцій у міжнародній діяльності Президента, уряду, парламенту, зовнішньополітичних, оборонних та економічних відомств України.

Загальний висновок щодо порушеної у статті проблеми – французька і німецька політика щодо Росії в основних рисах схожа; для економічної і військової безпеки обох держав співробітництво з РФ має вирішальне значення; обидві держави прагнуть використовувати «російський чинник» у геополітичній конкуренції із США, аналогічним чином РФ вдало використовує «французький» і «німецький» чинники у власних геополітичних інтересах; обидві держави достатньо залежні енергетично від РФ і російського ринку збуту готової продукції. Збіг геоекономічних, геополітичних і як наслідок геостратегічних (військовостратегічних) інтересів у світовій конкуренції зі США на далеку перспективу обумовлемутимуть потребу правлячих еліт Німеччини, Франції і Росії у скоординованій зовнішній діяльності. Не зважаючи на всі можливі протиріччя у всіх трьох держав є спільний могутній світовий конкурент, якого поодинці подолати не можливо.

Саме це розуміння сприятиме тому, що французька і німецька сторони приховано підтримуватимуть і потуратимуть силові акції Росії, зокрема на пострадянському просторі, якщо вони спрямовуватимуться на усунення від влади проамериканських сил, пониження американського впливу і американської присутності в Чорноморсько-Кавказькому, Середньоазіатському і Далекосхідному регіонах. Хоча ззовні французькі та німецькі партнери «бурхливо» засуджуватимуть подібну практику реалізації Росією зовнішньої політики щодо сусідів, проте в міжнародних інституціях на далеку перспективу вони виступатимуть проти дієвих санкцій проти Росії і виявлятимуть стриманість щодо надання фінансової та іншої матеріальної допомоги антиросійськи налаштованим силам, якщо це може посилювати американські позиції у зазначених регіонах. Нинішня ситуація навколо «Грузії Саакашвілі», Південної Осетії та Абхазії, а також «євроатлантичних потуг» нинішніх ліберальних проамериканських сил в Україні, – тому є свідченням.

Література:
  1. Див.: Германия (факты): Справочник. 1999.
  2. А. Шарапо. О некоторых аспектах внешней политики ФРГ на современном этапе / Белорусский журнал международного права и международных отношений 1999 – № 4.
  3. Известия. 1998. 11 ноября.
  4. Див.: брошюра «Правительственное заявление от 10 ноября 1998 г.», изд. Ведомство печати информации федерального правительства.
  5. I P. № 12. 1998.
  6. Див.: Германия (факты): Справочник. 1999.
  7. Там само.
  8. Советская Белоруссия. 1999. 18 ноября.
  9. А. Шарапо. О некоторых аспектах внешней политики ФРГ на современном этапе / Белорусский журнал международного права и международных отношений, 1999. – № 4.
  10. Компас. 1998.
  11. Там само.
  12. Там само.
  13. Коментар до «Білої книги оборони-94» (концептуальні основи політики Франції у галузі оборони та безпеки). ІНФО-ТАРС. – 1994.
  14. Там само.
  15. Кузьменко А.М. Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації (Частина 2. Доктринальні підходи Європейського союзу, ФРН, Французької республіки) // Юридичний журнал. – 2007.     – № 6. www.justinian.com.ua
  16. Кузьменко А. М. Розвідувальна діяльність як особливий вид політичної практики  латентних структур // Діалог цивілізацій: Зб. наук. пр. Четвертої всесвітньої конференції, 03.06.2005.            – К.: МАУП, 2006. – С. 56–72.
  17. Кузьменко А. М. Особливості сучасної конкуренції «груп впливу і тиску» з публічною владою держав: контроль над спецслужбами (розвідкою і контррозвідкою) – ознака реальної влади // Діалог цивілізацій: місце і роль латентних структур в управлінні світом: Зб. наук. пр. Третьої всесвітньої конференції, 28.05.2004. – К.: МАУП, 2005. – С. 146–160.