Вступ

При визначенні способу вирішення спорів у зовнішньоекономічних контрактах вибір сторонами альтернативного розгляду спорів, і, перш за все, саме процедури міжнародного арбітражу, є переважаючим. Не применшуючи інших преференцій міжнародного арбітражу як засобу вирішення суперечок (конфіденційність розгляду, зниження витрат на розгляд спору й часу самого розгляду, остаточність рішення, наявність діючого міжнародного інструмента для приведення рішення у виконання й ряду інших), представляється, що саме незалежність арбітражу від національної судової системи і можливість застосування іноземного права, міжнародних звичаїв та норм транснаціонального права забезпечує стабільну перевагу даного виду вирішення спорів, що виникають у сфері міжнародного комерційного обігу.

В силу наявності істотного приватноправового елемента (воля сторін) основним для визначення процедури арбітражу є угода про його застосування. Незважаючи на тривалі спори, що мали місце в теорії питання, сьогодні певний гібридний характер природи арбітражної угоди, як такого, який поєднує як договірні, так і процесуальні засади, найбільш визнаний.[1]

Свідомий вибір сторонами міжнародного арбітражу як процедури вирішення спорів робить його легітимною процедурою й, як правило, виключає можливість звернення в державний суд. Як справедливо було помічене, ніхто не може бути позбавлений права звернутися за захистом до державної судової системи проти його волі[2], а тому арбітражна угода стає, з одного боку, відправною крапкою в правовій оцінці зробленого сторонами вибору на користь арбітражу, а, з іншого боку, основою практичної реалізації такого вибору.

Будучи, по суті «воротами в арбітраж»[3], арбітражна угода розвивається і змінюється разом з розвитком наукової думки і практики, взаємопроникненням теорій загального та континентального права, підвищенням складності договірних відносин сторін за міжнародними контрактами, а тобто, і характерів спорів між ними. Змінюються та уніфікуються вимоги до форми та елементів арбітражної угоди, але, як і раніше, виключно узгоджена воля сторін лежить в основі легітимності арбітражу.

Предметом даного невеликого дослідження стали деякі сформовані в останнє десятирічча тенденції в складанні арбітражних угод, у яких знайшло відображення прагнення сторін забезпечити певні умови й порядок передачі й вирішення спорів в арбітражі, установити таки особливості арбітражної процедури, які, на їхню думку, найбільше відповідають особливостям їх договірних відносин. Подібна практика не тільки дає привід "потеоретизувати" над проблемами, які неминуче виникають у зв'язку з незвичайним і комплексним характером подібних арбітражних застережень, але й поміркувати над їхнім практичним вирішенням.

Автор не претендує на всеосяжне дослідження і не ставить своєю метою аналіз усіх можливих проблем, у тому числі пов'язаних з питаннями арбітрабільності спорів або визначенням права, яке застосовується до арбітражної угоди, формою арбітражної угоди, участю в арбітражних застереженнях держав або інших суб'єктів публічного права, а лише акцентує увагу на ряді питань, що характеризують динаміку розвитку арбітражної угоди як інструмента, за допомогою якого сторони прагнуть забезпечити ефективний та всеосяжний розгляд зовнішньоекономічних спорів.

Багаторівневі арбітражні угоди

Багаторівневі арбітражні застереження відомі давно, й час від часу вони ставали предметом широкого обговорення вчених і практиків.[4] При таких угодах в силу особливого узгоджуваного сторонами порядку, право сторони звернутися до арбітражу виникає лише як заключна стадія багатоступеневого процесу доарбітражного врегулювання спору. Іноді ця процедура (доарбітражне врегулювання) зводиться до проведення переговорів між сторонами і тільки, а іноді вимагає формування спеціальних органів для розгляду претензій або ухвалення експертного рішення відносно спірного питання.

Так, арбітражна угода може містити просте посилання на те, що при виникненні спору «сторони повинні вжити всі заходи для його врегулювання шляхом переговорів, а якщо така можливість виключається або сторони не можуть дойти згоди на протязі 30 днів після виникнення спору, то спір підлягає передачі в [компетентний арбітраж]». В інших випадках, що особливо часто зустрічається, наприклад, у договорах будівельного підряду, сторони прописують в арбітражній угоді детальну процедуру переговорів на рівні корпоративного керування або провідних технічних спеціалістів, за якою слідує створення спеціального органу (Dispute Review / Expert Board), який покладає обов'язок прийняти погоджене рішення по спору, що виник. Наприклад, в одному з міжнародних контрактів було погоджено наступне:

«1. Всі спори між сторонами, що випливають із даного контракту або у зв'язку з ним підлягають вирішенню шляхом сумлінних переговорів між сторонами.

2. У випадку якщо сторони не можуть вирішити спір у відповідності з пунктом 1 вище, тоді кожна зі сторін, згідно з пунктом 2, може передати спір на розгляд Спеціальної Експертної Ради у кількості 4 людей, з яких кожна сторона призначає по два свої представники.

Голова Експертної Ради обирається самими членами Експертної Ради й має вирішальний голос при голосуванні.

3. Будь-яка спір, що виникає з або у зв'язку з даною Угодою й невирішений за допомогою процедур, встановлених у пунктах 1 і 2 вище, підлягає передачі, якщо інше не передбачене нижче, в арбітражі за Регламентом…».

Таким чином, сторони навмисно комбінують з арбітражем погоджувальні та експертні процедури вирішення спорів, які, як правило, не потребують вирішення правових питань, а направлені на знаходження прийнятного для обох сторін комерційного рішення щодо спірного питання. В таких випадках, арбітраж, по суті, є останньою та заключною стадією, вдаватися до якої сторони мають право, тільки якщо спільне рішення в ході доарбітражних процедур ними так і не було досягнуто. В результаті таких доарбітражних процедур в арбитраж може потрапити лише незначна частина розбіжностей, що виникли між стороонами, але іноді об’єм та глибина спору може і збільшитися. Не зважаючи на це, як показала практика, по довгосроковим контрактам, які пов’язані з виконанням будівельних або інженерних робіт, подібні процедури дозволяють зберегти комерційни інтереси і відносини сторін, не призводячи до юридичного конфлікту між ними. В той же час для сторон, які прагнуть реалізувати таку можливість, важливо розуміти, що подібні багаторівневі[5] доарбітражні угоди можуть бути практично досить проблематичними. Особливо це стосується випадків, коли сторони, які встановили необхідність проведення доарбітражних процедур, не узгодили порядок та строки їх реалізації, а також наслідки недотримання останніх, залишивши це питання на вирішення за фактом виникнення спору.

Для забезпечення виконання угоди щодо доарбітражних процедур (примирення) та можливості передачі спору до арбітражу потребується і визначення сторонами порядку та доказів фактичного здійснення спроби дотримання згаданого доарбітражного порядку. Для арбітрів є необхідним встановлення факту проведення доарбітражного врегулювання, чи, як мінімум, фіксування спроби такого проведення. Особливо це важливо, якщо доарбітражні процедури передбачають не лише переговори, а і участь відповідно погоджених третіх осіб – експертів, медіаторів, бізнес-радників.

Чим складнішою є передбачувана доарбітражна процедура, тим вище ризик помилки в її регламентації, тому що сторони часто не тільки не мають достатнього досвіду у створенні подібних застережень, але і не приділяють їм достатньої уваги. В той же час, і відповідь на запитання, наскільки сторони мають дотримуватися такої доарбітражній процедурі, або наскільки вони зобов'язані її дотримуватись, багато в чому залежить від формулювання названих умов.

Відсутність жорстких формулювань, як правило, свідчить про те, що сторони мали намір передбачити лише можливість вирішення спору за допомогою різних погоджувальних процедур, не надаючи їм обов'язковий характер. Так, слова "можуть передати спір" скоріше говорять про наявність у сторін можливості вдатися до примирення. На наш погляд, саме такий підхід найбільше виправдовує себе, надаючи багаторівневому арбітражному застереженню гнучкий характер, що не створює сторонам жорстких умов у частині дотримання доарбітражних етапів врегулювання ними спору. По суті, коли сторони вже припиняють співробітничати і представляють собою два ворогуючі табори, невизначені процедури примирення лише затягують процес вирішення спору.

Але частіше процедури примирення передбачені в якості саме обов'язкової умови доарбітражного врегулювання. Так, сторони можуть погодити, що вони спочатку передають спір на розгляд саме у рамках примирення, і лише при недосягненні згоди, зацікавленою стороною може бути ініційовано арбітраж. Причин такого жорсткого регулювання може бути декілька: певні корпоративні традиції або практика ведення переговорів; бажання якнайпізніше вдатися до юридичного вирішення спору. Саме такі застереження спричиняють більшість проблем на початку арбітражу, у тому числі й у частини оцінки арбітрами дотримання їх умов сторонами.

Різні правові системи по-різному регулюють ці питання.[6] Так, німецька правова доктрина, надаючи погодженим сторонами доарбітражним процедурам істотне значення з позиції їх впливу на право подачі позову в державний суд або арбітраж, визначає, що у випадку не дотримання їх однієї зі сторін, від позиції відповідача залежить наступний хід розгляду. Погоджені процедури примирення, як і наявність арбітражного застереження, приймаються в таких випадках до уваги тільки тоді, коли відповідач заявляє про необхідність їх застосування. Участь відповідача в розгляді спору по суті буде означати відмову від використання прав, що випливають із таких процедур.[7] Подібний процесуальний ефект застереженням про примирення/медіацію надають багато національних законодавств.

Таким чином, перед арбітрами часто виникає завдання визначити чи була, і якою мірою, якщо була, дотримана сторонами процедура примирення. Оскільки навряд чи можливо встановити чи був таки вичерпаний увесь можливий арсенал засобів, властивих медіації, арбітри намагаються встановити чи була така процедура дійсно ініційована сторонами, і які розумні спроби ініціювати її й дійти згоди мали місце. В такому випадку, підтвердження однієї зі сторін самої спроби ініціювати примирення, що наштовхнулася на відмову другої сторони проявити необхідну участь, буде достатнім для визнання права такої сторони (позивача) звернутися до арбітражу. Іншим важливим елементом стає оцінка поведінки сторін і недопущення зловживання правом. Так, якщо одна зі сторін бойкотувала належну ініціацію примирення, наприклад, шляхом відмови сплатити необхідний аванс як це передбачене застосовними правилами примирення[8], то така сторона не вправі використовувати посилання на недотримання такої процедури як аргумент проти належного ініціювагння арбітражу.

На наш погляд, доцільність багаторівневих арбітражних застережень, що ставлять дотримання особливих процедур примирення умовою звертання до арбітражу, залежить, багато в чому, і від того, наскільки сторони мають почувати себе комфортно в рамках примирення/медіації. Дійсно для ефективності медіації важливо, щоб не було побоювань від усвідомлення необхідності розкриття певних фактів і обставин, коментарів і правових підстав позиції, як такого, що може бути надалі використане проти сторони, яка здійснила розкриття, в арбітражі. В силу цього, ст. 7(2) Регламенту примирення МТП і ст. 10 Типового закону ЮНСІТРАЛ про Міжнародне комерційне посередництво не дозволяють сторонам використовувати подібні свідчення противної сторони в арбітражі шляхом зазначення свідком медіатора (посередника) або представника сторонни, що брав участь у примиренні.

Таким чином, приваблива ідея моделювти процес вирішення спору повинна супроводжуватися ретельно продуманим підходом до його наступної реалізації. Подібні багаторівневі арбітражні угоди не повинні змушувати сторони "пробуксовувати" на окремих етапах процедури доарбітражного вирішення спору, що виник між ними, а навпаки, повинні дозволяти безперешкодно переходити від кожного рівня до наступного. На наш погляд, останнє найбільше успішно досягається в рамках диспозитивності положень про застосування зацікавленою стороною примирення до ініціації арбітражу, незалежно від того, на скільки детально ці процедури описані в самій угоді.

«Альтернативні» арбітражні застереження

Останнім часом у зовнішньоекономічних контрактах стали частіше з'являтися й так звані альтернативні арбітражні застереження, а саме застереження, що передбачають право вибору арбітражу залежно від волі ініціюючої його сторони або від якого-небудь іншого обраного сторонами критерію (за місцем перебування відповідача або позивача).

Арбітражні угоди, що мають альтернативний характер, не є самі по собі нововведенням. Вони досить давно використовуються сторонами як варіант компромісної арбітражної угоди. При цьому, як правило, така арбітражна угода виникає, якщо сторони не можуть домовитися про єдиний для них (нейтральной) арбітражний орган. У цьому випадку вони можуть домовлятися, що компетентним у вирішенні спору, що виник, буде, наприклад, міжнародний арбітражний суд за місцем перебування відповідача (або позивача).

По суті, право на існування й дієздатність такої арбітражної угоди закладена самими арбітражними інститутами. Як відомо, міжнародні арбітражні суди або центри міжнародного арбітражу різних держав співпрацюють один з одним. У рамках такого співробітництва між арбітражними інституціями підписуються угоди про співробітництво, серед положень яких досить часто міститься рекомендоване арбітражне застереження. Отож, по суті, таке рекомендоване арбітражне застереження являє собою альтернативну арбітражну угоду, згідно якої вибір конкретного арбітражного інституту може бути прив'язаний або до безумовного вибору позивача, або до місцезнаходження відповідача.

Формулювання альтернативного арбітражного застереження часто звучить у такий спосіб:

«Для вирішення спорів, що виникли за контрактом або у зв'язку з ним, сторони погоджуються на альтернативну підсудність, яка полягає в тому, що сторона, що ініціює арбітражний розгляд, має можливість звернутися з вирішенням спору в один з нижченаведених арбітражних органів [Міжнародний комерційний арбітражний суд при ТПП ....] або [....].

Спір буде розглядатися згідно з Регламентом вибраного позивачем арбітражного органу».

Як видно з вищенаведеного тексту арбітражної угоди, вибір позивача в ньому не підпорядкований ніяким додатковим критеріям, у силу чого потенційний позивач має право звернутися в кожний з названих арбітражних інститутів за своїм розсудом і, виходячи, можливо, з особливостей предмета спору.

Іноді вибір арбітражного органу, компетентного розглянути спір, може залежати від інших обставин, наприклад «місцезнаходження відповідача» або «місцезнаходження позивача». У такому випадку, сторона, що ініціює арбітраж, має право передати спір тільки в той з названих в арбітражній угоді інститутів, який відповідає встановленому критерію вибору.

Альтернативність торкається, як правило, ряду взаємозалежних елементів арбітражної угоди: (1) компетентний арбітражний орган, (2) відповідно застосовний порядок вирішення спору (Регламент) і, субсидіарно, якщо в тому виникає необхідність, національне законодавство про міжнародний комерційний арбітраж, (3) мова арбітражного розгляду. Розповсюдження альтернативності на названі обставини закономірно.

Процедури розгляду спору в різних арбітражних інститутах, незважаючи на досить значну уніфікацію як національних законів про міжнародний комерційний арбітраж, так і їх регламентів, не є ідентичними. При єдності принципів, у регламентах різних арбітражних інститутів існує досить багато різних підходів і нюансів щодо урегулювання тих або інших процесуальних моментів. Так, у деяких регламентах арбітражних інститутів при відсутності угоди сторін про кількість арбітрів спір однозначно підлягає розгляду трьома арбітрами[9], між тим як в інших, правління арбітражного інституту чи його інший повноважний орган може відповідно до складності справиб ціни позову прийняти рішення про розгляд справи одноособовим арбітром[10].

Відрізняються, як правило, положення щодо порядку дослідження й оцінки доказів, а також деякі інші процесуальні питання.

В той же час альтернативність, не стосується визначення сторонами застосованого права. Останнє б повністю спотворювало цілісність договірних відносин сторін, розуміння сторонами своїх договірних зобов'язань і передбачуваність наслідків їх порушення.

Тим часом, альтернативні арбітражні застереження можуть спричинити досить багато практичних проблем, особливо якщо одна зі сторін буде зловживати своїм правом вибору. По суті, альтернативні арбітражні застереження передбачають арбітраж за принципом «first come, first serve basis», тобто при виникненні спору сторона, що передбачила в альтернативному арбітражному застереженні можливість звернутися в більш привабливий для неї арбітраж, повинна встигнути зробити це першою, оскільки інакше вона може, і швидше за все, таки й виявиться вже не позивачем, а відповідачем у тому арбітражному інституті, позивачем у якому вона з якихось причин не хотіла бути ще при погодженні арбітражної угоди.

Пред'явлення сторонами одночасно або майже одночасно позовів у різні арбітражні інститути по відношенню до того ж самого контракту по спору про той же предмет і обставини може також стати серйозною проблемою. Так, різні арбітражні інститути, не кажучи вже про арбітраж ad hoc, який також може бути погоджений у якості альтернативи, по-різному фіксують початок арбітражного розгляду, а національні закони по-різному регулюють можливі "паралельні" розгляди. Сторона, проти якої пред'явлений позов, може відмовитися пред'являти свої зустрічні претензії в розпочатому проти неї арбітражному розгляді, оскільки, опираючись на альтернативність арбітражного застереження, вона може вважати себе взмозі вирішити їх в іншому арбітражному органі. Подібна ситуація іноді стає важкорозв'язною, особливо, якщо відмінності в правововому регулюванні стосуються не тільки міжнародного арбітражу, але й засад процесуального права як такого.

Дана обставина, як представляється, суттєво знижує привабливість альтернативного арбітражного застереження, оскільки "шляхетність компромісу" може обернутися значними витратами, як часу, так і коштів, пов'язаних з порушенням арбітражних розглядів у двох юрисдикціях і наступної конкурентністі між ними.

Односторонні чи опціонні арбітражні застереження

Як правило, арбітражне застереження в міжнародному контракті свідчить про відмову сторін від юрисдикції державних судів і досягненні ними угоди про передачу спору за таким контрактом на розгляд у визначений міжнародний арбітражний суд (інституційний арбітраж) або в арбітраж ad hoc. Подібний підхід відображає, як правило, рівне договірне положення сторін, збалансоване їхніми правами й обов'язками, а також реалізацію стандартного підходу до написання арбітражного застереження. Більше того, це передбачає, що жодна зі сторін не припускає, яка з них з найбільшою ймовірністю може стати потенційним позивачем, і подібний нейтральний підхід найбільш прийнятний для всіх.

Однак різноманітність міжнародних комерційних відносин і їх ускладнення призвело до того, що в рамках одного контракту можуть бути переплетені приватноправові й публічно-правові відносини, або контрактне положення сторін, а саме баланс їх прав і зобов'язань, комерційних ризиків і вигід, може суттєво зрушити баланс на користь однієї зі сторін.

В такому випадку виявляється іноді зрушеним і баланс вибору в арбітражному застереженні, коли при наявності в договорі пророгаціонного застереження, право про передачу спору в міжнародний арбітраж надається тільки одній стороні. Так, у сучасних міжнародних контрактах стали частіше зустрічатися так звані односторонні арбітражні застереження (“unilateral arbitration clauses”).

Структурно такі застереження являють собою наступну правову конструкцію: сторони за контрактом обмежені в подачі позову рамками певної судової юрисдикції, але при цьому одна зі сторін (рідше, обидві) має право ініціювати арбітражний розгляд спору. Наприклад, подібне застереження може виглядати в такий спосіб: «недивлячись на умови п. Х [згідно якому сторони передають спори на розгляд відповідного судового органу], сторона А, за власним розсудом, має право передати будь-який спір на розгляд в арбітраж [далі випливають умови, ідентичні тим, які сторони звичайно визначають в арбітражному застереженні: компетентний арбітраж, регламент, місце арбітражу, мова розгляду, кількість арбітрів, і т.п.]».

Такі застереження про вирішення спорів спочатку стали з'являтися в міжнародних контрактах, у яких одна зі сторін не знаходиться в юрисдикції, сприятливої для примусового виконання іноземного судового рішення, але в компетентному суді якої сторонами передбачений розгляд можливих спорів. Також вони властиві договорам, у яких одна зі сторін має преференційні договірні права. У цьому випадку, однобічне застереження стає досить суттєвою перевагою, знаряддям більш сильної договірної сторони, здатним оптимізувати її позицію у випадку виникнення спору.

Менш поширені, але все-таки зустрічаються в міжнародних контрактах односторонні судові застереження, коли сторони домовляються про передачу спорів у міжнародний арбітраж, але залишають за однією з них (рідше за обома) право передати спір в державний суд певної юрисдикції.

Згадані односторонні арбітражні застереження зустрічаються в договорах довгострокової оренди або будівництва, коли відносно певних спорів, тільки в однієї зі сторін може виникнути необхідність звернутися в міжнародний арбітраж. Досить часто вони практикуються в договорах про надання фінансових послуг (займ, міжнародні фінансові деривативи) або інших договорах, у яких, як зазначено вище, одна сторона має більш сильну позицію (договір чартер-партії, франчайзингові або агентські договори). Тоді, у випадку виникнення спору, арбітражне застереження може бути використане такою стороною, наприклад, власником судна в договорі чартер-партії або франчайзором, як "козир".

Право на звернення до арбітражу (при наявності пророгаціонного застереження) може бути опцією і для обох сторін. Наприклад, договір чартер-партії Shelltime 3 містить типове застереження, згідно з якого «будь-який спір, що виникає з даної чартер-партії передається на розгляд англійським судам, з юрисдикцією яких сторони погодилися незалежно від того, де вони перебувають; за умови, що кожна зі сторін має право ухвалити рішення щодо передачі спору на вирішення в арбітраж … Подібне рішення повинне бути передане в письмовій формі іншій стороні не пізніше, чим через 21 день після одержання повідомлення від іншої сторони про виникнення спору».

Наведений приклад цікавий і тим, що право вибору арбітражу належить, у тому числі і потенційному відповідачу за пророгаційним застереженням, що не є розповсюдженою практикою у міжнародному арбітражі. Дійсно, виникає питання, на скільки справедливим буде наказати одну з сторін несенням додаткових витрат по зверненню в суд, якщо інша сторона, незалежно від того позивач вона чи відповідач, має право на свій розсуд передавати справу або в арбітраж, або в суд.

Між тим, комплексність договірних відносин сторін тягне іноді за собою питання, арбітрабільність яких є сумнівною чи неможливою (наприклад міжнародні комерційні договори, пов'язані з оперуванням цінними паперами чи з інтелектуальною власністю). У таких випадках опціонне чи одностороннє арбітражне застереження (з вказуванням категорій спорів) може стати прийнятним практичним виходом із складної ситуації, даючи сторонам можливість зберегти міжнародний арбітраж для окремих категорій можливих спорів.

Для реалізації сторонами можливості передбачити одностороннє чи опціонне арбітражне застереження значення має і право, що застосовується до арбітражного застереження, оскільки у ряді юрисдикцій, дійсність односторонніх арбітражних застережень є неоднозначною. Подібні односторонні арбітражні застереження перш за все зустрічаються у договорах, однією з сторін у яких є компанії, що належать до англо-американської правової системи. Однак законодавство і судова практика ряду європейських країн континентальної системи права сьогодні вже більш лояльні до концепції одностороннього арбітражного застереження (Італія, Франція)[11].

Автономія волі сторін є домінантою міжнародного арбітражу і якщо в результаті її реалізації сторони у міжнародному контракті досягнули згоди щодо доцільності внесення у нього арбітражного одностороннього застереження, навряд чи державні суди мають право втручатись в це рішення. Нема і очевидних причин публічно-правового характеру, які можуть однозначно призводити до недійсності подібної угоди сторін.

Хоча не можна погодитись з тим, що сторона, яка має в силу специфіки договірних відносин подібне приоритетне одностороннє право вибору компетентного органу (судового чи арбітражного) по вирішенню спору, могла б їм зловживати чи спекулювати. Вступ сторони, яка має подібне право, у судовий чи арбітражний розгляд, повинно однозначно сприйматись як його згода з юрисдикцією певного компетентного органу і відмова від права використовувати опцію на передачу спору до іншого компетентного органу. Має значення у цьому зв'язку і поведінка сторін на стадії переговорів і доарбітражного врегулювання спору. Будь які, навіть необачні, заяви чи дії сторони можуть і мають тлумачитись як її добровільний відказ від права вибору юрисдикції.

* * *

Викладені вище варіанти складання арбітражних застережень можуть бути взаємопов'язані, і на практиці вони доволі часто перетинаються, знаходячи вираження у єдиній арбітражній угоді. Як правило, такі арбітражні застереження свідомо пишуться більш сильною стороною договору та пропонуються всім потенційним договірним партнерам як модельні. На жаль, якщо це стає стандартною практикою, то, втрачаючи гнучкість, запропоноване арбітражне застереження, ускладнене доарбітражними процедурами чи опціями, може виявитися нежиттєздатним, оскільки воно не буде відповідати ні сучасним арбітражним процедурам ні можливостям його реалізації з точки зору національної належності договірного партнера.

У той же час не можна не погодитись, що в деяких випадках, враховуючи особливості договірних відносин сторін, їх статус, буде недостатньо типових арбітражних застереженнь, щоб сторони почували себе комфортно і впевнено у відношенні порядку вирішення спорів, який ними передбачений.

  1. См. Julian D.M.Lew, Loukas A. Mistelis, Stefan M. Kroll, Comparative Internatioanl Commercial Arbitration (Kluwer Law International 2003), No. 5-23: “In spite of their apparent diametrically opposed views, the jurisdictional and contractual theories can be reconciled. Arbitration requires and depends upon elements from both the jurisdictional and contractual viewpoints; it contains elements of both private and public law; it has procedural and contractual features. It is not surprising that a compromise theory, claiming arbitration to have a mixed or hybrid character should have been developed.”
  2. Reinhold Geimer, in Richard Zoller (ed) Zivilprozessordung, 25th ed. (Otto Schmidt 2005) Vor § 1025, No.4 “…nobody may be deprived of the state court system against its will”.
  3. Thomas E. Carbonneau, Cases and Materials on the Law and Practice of Arbitration, 3rd ed. (Thomson-West 2005), p.5 : “the gateway to arbitration”.
  4. Див. наприклад, Кристер Содерлунд, Оговорки о многоуровневом (мультимодальном) разрешении споров. Международный коммерческий арбитраж (Волтерс Клувер), июль-сентябрь 2006, № 3, стр. 100-114; Julian D.M.Lew, Loukas A. Mistelis, Stefan M. Kroll, Comparative International Commercial Arbitration (Kluwer Law International 2003), No. 8-62
  5. В англійскій мові найчастише застосовуються терміни «multi-tired, multi-step, ADR-first clauses».
  6. Кристер Содерлунд, названное, стр. 102-105
  7. Sanders, The Links between Arbitration and Conciliation in Festschrift Sandrock (2000), pp. 823, 827
  8. Регламент примирення МТП, ст. 6(1)(f)
  9. Ст. 3.1 Регламенту МКАС при ТПП України
  10. Ст.12 Регламенту Арбітражного Інституту Стокгольмскої торгової палати (в редакції від 1 січня 2007 року), ст. 14 Регламенту з арбітражу Міждународного арбітражного суду при палаті економіки Австрії, § 17 (2) Регламенту МКАС при ТПП РФ
  11. Simon Nesbitt and Henry Quinlan, The Status and Operation of Unilateral or Optional Arbitration Clauses in Arbitratio International, Volume 22 Number 1 2006, p. 144-149