Перш ніж розпочати описувати становлення сучасного адміністративно-територіального устрою України логічно було б розпочати з періодизації цього процесу. З нашої точки зору, за основу періодизації можна було б взяти періодизацію запропоновану С. Й. Вовканичем, С. О. Цапком, В. С. Кравцівим, С. Д. Щеглюком, запрпоновану ними в статті «Історія формуванння адміністративно-територіального устрою України» [10].

Згадані вище автори запропонували 11 етапів становлення сучасного адміністративно-територіального устрою України:

  • перший – часи Київської Русі;
  • другий – Галицько-Волинське князівство;
  • третій – доба Великого князівства Литовського;
  • четвертий – реформа  адміністративно-територіального устрою в період Люблінської унії 1569 року, коли залишки адміністративно-територіального поділу Київської Русі були змінені на устрій країн-метрополій (Польщі, Угорщини);
  • п’ятий – Гетьманщина, коли усе військо Запорізьке поділялося на полки, якими командували полковники, а полк поділявся на курені, на чолі з курінними атаманами, а курені – на сотні. Так, у 1650 році таких полків було 20. За данними В. М. Шкабаро, у 1649 їх нараховувалось лише 16 [27]. А за даними В. А. Кізлінського, в період від 1625–1626 рр. під час складення гетьманом Михайлом Дорошенком козацького реєстру було зафіксовано 6 військово-територіальних одиниць з центрами в Чигирині, Білій Церкві, Переяславі, Корсуні, Каневі та Черкасах. Трохи згодом, у першій половині 30-х років XVII століття, відбувається становлення Полтавського, Миргородського, Лубенського та Яблунівського полків [10; 363].
  • шостий – реформа адміністративно-територіального устрою 1775 року;
  • сьомий – реформуванння адміністративно-територіального устрою у 1917–1920 роках;
  • восьмий – 1920–1939 рр., коли українські етнічні території в міжвоєнний період входили до складу чотирьох держав: СРСР, Польщі, Чехословаччини та Румунії;
  • дев’ятий – 1939–1945 рр., коли в 1939 році було включено західні області внаслідок розподілу Польщі, в 1940 – анексія Буковини та Бесарабії у Румунії, входження Закарпаття до України у 1945 році. Крім того, саме в цей період 20.08.1941 року було створено рейхскомісаріат «Україна», яка складалась з шести генеральних округів – Волинь, Житомир, Київ, Таврія, Дніпропетровськ, Миколаїв, які в свою чергу поділялися на генераль-бецірки (генеральні округи) і крайки (округи). Адміністративним центром   Рейхскомісаріату «Україна» стало місто Рівне. Крім того, в цей період було утворено румунську адміністративно-територіальну Трансністрію, що складалася з окупованих румунською армією Чернівецької та Ізмаїльської областей УРСР. Пізніше до цієї адміністративно-територіальної одиниці було приєднано землі Одеської області, південні райони вінницької області, західні райони Миколаївської області;
  • десятий – з початку повоєнних років до 1991 року;
  • одинадцятий розпочався з 1991.

Слід зазначити, що згадані автори дійшли висновку, що адміністративно-територіальна реформа потребує деякого, але зовсім не кардинального реформуванння (як впорядкування кількості територіальних одиниць різних рівнів, так і впорядкування між ними) [10; 78].

Однак не можна сказати, що до Київської Русі на території, яку займає нині Україна, не було окремих адміністративно-територіальних одиниць. Як свідчать археологи, на території України ще в період палеоліту існували досить значні поселення, наприклад, таке поселення було знайдено над річкою Тисою біля села Королеве Виноградівського району на Закарпатті. А в добу трипільської культури (4-2 тисячоліття до н.е.) навіть з’являються протоміста, тобто можна говорити про протоадміністративно-територіальні одиниці. Такі, наприклад, як Майданецьке.

Взагалі П. Ф. Гураль пояснює розвиток територіальної громади об’єднанням родин наших пращурів до сусідської, а з часом до селянської громади [11; 63]. До речі, він зазначає, що вперше селянська громада (вервь) була закріплена у «Руській Правді», як союз її вільних членів, що самі розпоряджаються собою і укладають між собою вільні угоди [11; 63].

 Однак одними з найдавніших міст на території України О. В. Батанов та В. І. Прилуцький називають міста-держави Північного Причорномор’я, засновані у 7–5 ст. до н. е. Внаслідок так званної Великої грецької колонізації [4; 726]. Найбільшими з них були Ольвія, Херсонес (Севастополь), Пантікапей (Керч), Теодосія (Феодосія). Проте, як відзначала В. М. Шкабаро, до складу полісів входили землеробські поселення (хори), а вищим органом влади в полісі були народні збори (еклесія) [27].

Що ж до давньоруських міст, то О. В. Батанов та В. І. Прилуцький зазначають, що більшість давньоруських міст мала статус державних. Хоча відзначають, що існували також і церковні [4; 726]. На відміну від міст-держав, у містах Київської Русі головними були віче. Як зазначає П. Ф. Гураль, посилаючись на джерела тих часів, давньоруська знать не володіла необхідними засобами для підпорядкування віча, і саботувати його рішення вона також не могла. Він пише: «В джерелах немає випадків, щоб князь користувався вічем як знаряддям, скликав його для виконання своїх розпоряджень. Це свідчить про незалежність міської громади у Київській Русі» [11; 65]. Що ж до повноважень вічевих зборів, то він зазначає, що вони були досить широкими: запрошення і обрання князя, прийняття його або зняття, громада радилася з князем, пред’являла йому свої вимоги, обговорювала і вирішувала різні поточні питання [11; 64]. «Віче служило ніби корективом княжого правління», – робить висновок він [11; 65].

Якщо розглянути адміністративно-територіальний устрій Київської Русі, то треба відзначити, що держава поділялася насамперед на землі. Так, у 1132 році після смерті Мстислава Володимировича Київська Русь поділилася на такі землі: Київську, Чернігівську, Переяславську, Волинську, Галицьку, Полоцьку, Смоленську, Муромо-Рязанську, Ростово-Суздальську, Новгородську. Землі в свою чергу поділялися на удільні князівства або волості. Волості складалися з кількох вервей, а верв – з декількох поселень [2]. Центром верві було найбільше сільське поселення (погост), таким чином, у період Київської Русі основною адміністративно-територіальною одиницею був не населений пункт, а верв, яка нагадує пропоновану адміністративно-територіальну одиницю «громаду».

Взагалі, як вказує П. Ф. Гураль, у писемних джерелах є кілька назв, що визначають сільські поселення часів Київської Русі: «село», «сільце», «погост», «двір», «дім», «деревня». Кожна з цих назв, – вказує він, – вказує в основному на певний тип поселення. Найчастіше зустрічається назва «село», що означало поселення, де жили смерди. «погостом» джерела називають центральне поселення певної сільської округи, можливо, громади-верві, де знаходились спільні ринок, церква, органи управління громади тощо. Назвами «двір» і «дім» визначались садиби окремих феодалів, центри феодальних володінь. «Деревньою» називали нові невеликі поселення, створені вихідцями з великого села. Врешті, він доходить висновку, що «село», «погост», «деревня» були неукріпленими поселеннями, а «дім» і «двір» були своєрідними замками [11; 11].

Як пишеться у книзі «Адміністративно-територіальний устрій України. Історія та сучасність» [2] адміністративно-територіальний устрій Галицько-Волинського князівства був подібний до адміністративно-територіального устрою Київської Русі. Правда, В. М. Шкабаро зазначає, що у зв’язку з тим, що після нападу татар міста тут знелюднувалися, галицько-волинські князі запрошували переселятися сюди німців [27].

І. Й. Бойко так пише про утворення Галицько-Волинського князівства: «В час феодального роздроблення на Західних землях Київської Русі утворилося (ХІ–ХІІ століття) кілька невеликих князівств (Перемишльське, Звенигородське, Теребовлянське, Галицьке та Волинське). В 1141–1144 рр. Князь Володимир Володарович об’єднав перші чотири у Галицьке князівство». В 1349 році Галичина стала частиною володінь Польського королівства. Після приєднання Галичини до Польщі до середини ХІV століття вона зберігала деяку адміністративну автономію і в офіційних документах називалася «руське королівство». У 1434 р. усі галицькі землі польські власті об’єднали і створили одне руське воєводство з адміністративним центром у Львові. Воно складалося з чотирьох земель: Львівської, Галицької, Перемишльської та Сяноцької [9; 25].

Що ж до сільських поселень у цей період, то можна виокремити декілька типів сіл. Села засновані на руському праві, німецькому та волоському. Село «руського права» обирало старшого (отамана або тивуна). А найважливіші справи вирішувалися на волосних зібраннях (віче, громада, копа). Німці колоністи засновували села на німецькому праві. В таких селах на чолі стояв війт (солтис). Скотарські поселення засновані на волоському праві очолював сільський князь. І хоча ця посада вважалася спадковою, проте він свої дії погоджував з громадою [2].

Після входження земель України до складу Великого князівства Литовського, на території земель України містам активно почали надавати магдебурзьке право. Це право надавалося містам князем литовським або королем польським і оформлювалося так званими магдебурзькими грамотами, які відігравали роль статутів міст. У 1339 році князь Болеслав-Юрій дарував місту Сянок Магдебурзьке право. 1356 року магдебурзьке право отримало місто Львів, у 1494 (1498) – Київ. Як зазначає В. М. Шкабаро, спочатку магдебурзьке право сприймалося негативно міським населенням, оскільки користуватися магдебурзьким правом у містах могли тільки римо-католики, а більшість українського населення складали православні. Тому вони були усунені від участі в органах самоврядування міст [27].  Останнім в Україні втратив магдебурзьке право Київ у 1834 році. Головним джерелом магдебурзького права стало Саксонське Зерцало [27].

Що ж до сільських громад на українських землях, що входили до складу Великого князівства Литовського, то вони відзначалися різноманітністю форм і складових частин. Найхарактернішою була така структура, коли громада складалася з одного центрального села, від якого й походить її назва, та кілька сусідніх приселків. Територію громади села утворювали не лише поселення, що входили до її складу, а й навколишні землі та різноманітні угіддя, що поступово освоювалися [11; 116]. Керівники громад обиралися щорічно громадою на загальних зборах. Однак з кінця XV століття ця традиція зазнала певних змін. Дедалі частіше демократичні засади виборів сільських старост підмінялися призначенням великокнязівським представником або власником села. Відповідно до «Устави на волоки 1557 року» позбавити війта його посади могли лише великокнязівські ревізори. А великокнязівська влада наказувала своїм ревізорам призначати керівників села за згодою членів громади [11; 117].

Після входження українських земель до Речі Посполитої, територія України поділялася на воєводства: Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Підляське, Брацславське, Київське, Берестейське. Від 1630-х років ще й Чернігівське [2]. Як пише М. Г. Крикун, Подільське воєводство було створено приблизно в проміжку 1432–1434 рр., Київське – в 1471 р., Волинське і Брацлавське – в 1566 р. проіснували ж вони до другого поділу Польщі, тобто до 1793 р. Він також зазначає, що Правобережна Україна у складі територій Подольського, Волинського, Брацлавського і Київського воєводства охоплювали ареал 12 нинішніх  областей України і частину Білорусії і Молдови. Однак варто пам’ятати, що територія, яку займали ці воєводства не була сталою, і з часом вона змінювалась. Так, приміром територія Київського воєводства в 1569 році була 65 456 квадратних кілометри, а в 1772 р. – 59 979 квадратних кілометри, Подільське у 1569 р. займало територію площею 18 882 квадратних кілометри, то в 1772 р. це вже 16 308 квадратних кілометри [13; 177].

Що ж до походження назви «Поділля», то М. Г. Крикун, посилаючись на Я. Дашкевича, вважає, що «поділля» означає те, що розташоване в долинах і поряд з ними, іншими словами – край долин [13; 7].

Слід відзначити, що територія Поділля входила також і до складу Туреччини. За Бучацьким мирним договором від 18 жовтня 1672 року територія Тернопільщини між річками Збруч і Стрипа стала частиною Османської імперії і склала Чортківську Нахію Кам’янецького ейялету Подільського пашалику. Щоправда, за умовами Карловицького мирного договору, укладеного 16 січня 1699 року, ці землі, як і все Поділля, знову відійшли до Речі Посполитої [24; 229].

Воєводства ж поділялися на повіти (лише в Руському воєводстві між повітами та воєводством існували проміжні адміністративно-територіальні одиниці – землі), а у Підляському воєводстві замість повітів були лише землі. Крім того, існували староства на землях, що були у державній власності. Вони надавлись у власність найвищим урядовцям Речі Посполитої.

Що ж до Закарпаття та Буковини, то українські землі Закарпаття були поділені між 7  адміністративно-територіальними одиницями Угорщини (жупами). Буковина (або як її ще називали до ХV ст. Шипинська земля) з середини ХІV ст. відійшла від Галицько-Волинського князівства до Молдавського князівства. Таким чином, Буковина поділялася на 4 «держави» або волості: Цецинську, (згодом Чернівецька), Хотинську, Хмелівську, Сучавську [2].

У період Богдана Хмельницького (Гетьманської України) вищою ланкою адміністративно-територіального устрою України були полки, які поділялися на сотні. Що ж до етимології слова «полк», то П. В. Пиріг зазначає, що це слово зародилося ще в суспільстві стародавніх слов’ян, які ототожнювали його зі словом військо [18; 100].

Суттєвим зауваженням П. В. Пирога є те, що досить складно судити про те, чи були полки із самого початку Визвольної війни одночасно і військовими, і територіально-адміністративними формуваннями чи лише військовими. Напевно, пише він, статус територіально-адміністративних одиниць полки здобули тільки десь після 1650 р. [18; 102]. Очевидно, ця обставина і пояснює, чому так складно підрахувати кількість полків, адже їхня кількість постійно перебувала у динаміці. І ця кількість залежала не лише від територіальних змін (скажімо, згідно з умовами Зборівського договору 1649 р., Українська козацька держава втратила територію Барського, Зв’ягельського, Любартівського, Миропільського, Остропільського, та Могилевського полків [12; 363]. А наприкінці 50-х років було втрачено контроль над землями олинського, Турово-Пінського та Білоруського полків) [12; 365], а й часто від внутрішньополітичної ситуації. Так, скажімо, Іван Брюховецький, поділивши Ніжинський полк на три – Ніжинський, Сосницький і Глухівський – суттєво послаблює вплив тамтешньої старшини, котра до того активно підтримувала опонетів Брюховецького – полковника Василя Золотаренка і гетьмана Якима Сомка [12; 364].

 Як пише П. Ф. Гураль, новаційний підхід уряду Б. Хмельницького при формуваннні нової адміністративно-територіальної організації держави полягав у тому, що козацькі полки і сотні мали значно менші території, ніж воєводства і повіти Речі Посполитої, а тому були більш зручними для управління. Перевага нової адміністративно-територіальної системи, – продовжує він, – проявлялася в тому, що акти гетьманської влади з чигирина швидко доходили до місцевих урядників, міських і сільських громад [11; 196].

Що ж до створеня полків, то як пише П. В. Пиріг, як правило вони утворювалися шляхом поділу повітів, що входили до складу воєводств, на дрібніші в територіальному відношенні частини. Так, зауважує він, на території Переяславського повіту Києвського воєводства виникли Переяславський і Прилуцький полки. Черкаський повіт було поділено на три полки: Черкаський, Кропивенський і Чигиринський, Брацлавський – на Брацлавський і Уманський, Канівський – на Канівський і Корсунський, Миргородський – на Миргородський і Полтавський. Без якихось особливих змін полком став Ніжинський повіт [18; 103].

За своєю територією та кількістю козаків і посполитого населення, що мешкало на ній, полки були неоднорідними. Старі полки – Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, та Білоцерківський  – займали простір у 2–3 тис. квадратних кілометри. Полки, що постали в роки революції, були значно більшими. Наприклад, Київський полк займав площу 20 тис. квадратних кілометри, а Ніжинський – аж понад 30 тис. квадратних кілометри [12; 364].

Як вже зазначалося вище, полки у свою чергу поділялися на сотні. Як зазначає П. В. Пиріг, кількість і склад сотень у полках не були постійними, вони змінювались. За його ж данними, за реєстром 1649 р. у полки входило, як правило, від 11 до 22 сотень. Однак водночас у Чернігівському полку наприкінці 1649 р. було сім сотень: Чернігівська полкова, Борзнянська, Бахмацька, Батуринська, Конотопська, Сосницька, Івангородська [18; 104].

Сотенними центрами, як правило, були міста. Однак у джерелах є випадки, коли сотні формувалися навколо містечок і навіть сіл. Особливо це характерно для сотень Ніжинського полку. Так, за станом на 1654 р., центрами Дроківської, Оленівської, Новомлинської, Рожественської, Кролевецької, Топольської, Мглинської сотень були містечка, а сотень Шаповалівської, Підлипенської, Бобівської – села [18; 106].

У великих козацьких центрах, переважно полкових містечках, розташовувалася не одна, а дві-три і більше сотень (зокрема за реєстром 1649 р., у Ніжині було аж 5 міських і одна полкова сотня [12; 367]. Назва сотні переважно походила від назви населеного пункту, де був розташований сотенний центр, але іноді, особливо на ранніх етапах існування козацької держави, - від прізвища чи імені (рідше) сотника чи організатора сотні. Кількість вояків у сотні також дуже відрізнялися. Приміром сотня Гладченка в Миргородському полку нараховувала майже 400 вояків, тоді як полкова сотня Київського полку – взагалі 8 вояків [12; 366]. 

Що ж до адміністративних центрів полків, то ними, як правило, як пише В. А. Кізлінський, були міста і містечка, від назв яких і походила назва полку. Втім у деяких випадках з різних за своєю природою причин полковники обирали самостійно чи з наказу гетьмана інше місце для своєї резиденції. Зокрема полковий центр Київського полку містився то в Гоголеві, то в Острі, то в Козельці. Миргородський полковник Данило Апостол уподобав містечко Сорочинці [12; 366].

Щодо Запоріжжя, то у військовому відношені воно поділялося на 38 куренів, а у територіальному – 5 (згодом 8) паланок. Як пише П. Ф. Гураль, Адміністративно-територіальними центрами паланок були свободи або містечка, які водночас служили й оборонними форпостами, до паланок входили села, хутори, зимівники [11; 195].

І такий устрій існував до 1775 року, тобто до часу ліквідації Січі.

 Що ж до українських міст у цей період, то вони поділялися на магістратські, які користувалися магдебурзьким правом (Київ, Чернігів тощо) та ратушні, які не користувались магдебурзьким правом і залежали від старшинської адміністрації. Проте, як зазначає В. М. Шкабаро, у 1870 році в Україні, як і по всій Російській імперії пройшла міська реформа, в результаті чого утворювались міські думи та міські управи [27]. Як стверджує В. М. Шкабаро, таким чином встановлювався і розвивався правовий статус міста в Україні [27].

Щодо українських земель, які були у складі Російської імперії, то у 1708 році Петро І провів адміністративно-територіальну реформу і поділив Російську імперію на губернії.

С. І. Посохов і Н. О. Ярмиш вказують, що термін «губернія» походить від латинського «guberno» – управляю. Вони також зазначають, що це адміністративно-територіальна одиниця у Росії XVIII – початку XX століття. Однак вони стверджують, що на тривалий час території України зберігався традиційний полковий устрій (на Слобожанщині полковий поділ було ліквідовано 1765-го року, на Лівобережній Україні він існував до початку 80-х років 18-го століття. На 01.01.1917 року у Російській імперії була 101 губернія, зокрема 9 на території України: Київська, Харківська, Чернігівська, Полтавська, Волинська, Подільська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська [19; 656].

З 8 губерній дві (Київська і Азовська) включали українські землі. Губернії поділялися на повіти.  Що ж до поняття повіту, то Л. А. Сухих писала «повіт – це адміністративно-територіальна та судова одиниця у Польському королівстві, Великому князівстві Литовському, згодом у Речі Посполитій та на українських землях, що входили до складу цих держав. Термін використовується з кінця ХІІІ століття. Українська назва «уєзда» – російської адміністративно-територіальної одиниці, запровадженої на українських землях у складі Російської імперії у 80-х роках XVIII століття після ліквідації політичної автономії України. У 1913 році на українських землях, що входили до складу Російської імперії було 99 повітів. Адміністративно-територіальна одиниця в сучасних Молдові, Румунії та деяких інших державах» [22; 586]. 

У 1780–1796 рр. замість губерній у Російській імперії територія поділялася на намісництва, а ті в свою чергу на повіти. Однак на початку ХІХ ст. знову відбувся поділ на губернії. А губернії знову були поділені на повіти. А після реформи 1861 року повіти були поділені ще й на волості. Що ж до волості, то О. Ф. Скакун зазначила: «волость у Київській Русі певна територія, підпорядкована єдиній владі (князя, монастиря тощо). Літописи часто називають волостю ціле княжіння (волость Чернігівська, волость Рязанська тощо)». Поділ княжінь на окремі адміністративні одиниці (волості і погости) у Київській Русі після ХІ століття. У Північно-Східній Русі ХІІІ–ХІV століття волостю називалася територіальна громада на великокняжій або монастирській землях. Нижча адміністративно-територіальна одиниця в Росії після 1861 року. У законодавстві визначалася як адміністративна одиниця «селянського самоврядування», складалася із суміжних сіл, розташованих в одному повіті. Для волості потрібно було не менше 300 душ чоловічої статі, але не більше 2 тисяч. Винятки допускалися з дозволу губернатора у разі великої скупченості населення або навпаки. Максимальна відстань сіл від волосного центру не повинна була сягати 12 верст. При утворенні волості враховувався поділ на церковні приходи. З кожного приходу складалася одна волость. Якщо приход був невеликим, то волость формувалася з кількох приходів» [21; 511]. Під час адміністративно-територіальної реформи України варто було б враховувати також і конфесійний чинник, особливо в місцях конфесійних напруг і створювати громади, враховуючи релігійні побажання місцевого населення.

5 серпня 1772 року в Петербурзі було підписано таємну конвенцію між Австрією, Прусією і Росією про поділ Речі Посполитої. Таким чином, на захоплених Австрією галицьких і буковинських землях було створено нову адміністративну одиницю імперії – коронний край «Королівство Галичини і Володомирії» з 1849 р. – «Королівство Галичини і Володомирії з Великим князівством Краківським». Територія краю поділялася на округи (циркули). А округи поділялися на повіти (дистрикти) [24; 229]. З 1867 року, тобто з часу створення Австро-угорської імперії, Галичина спочатку була поділена на округи і дистрикти, а згодом на повіти, як і Буковина [2]. Що ж до публічної влади у сільських місцевостях, то, як пише П. Ф. Гураль: «вона передавалася поміщикам (домініям), зміцнюючи таким чином феодальні порядки» [11; 331].

Необхідно звернути увагу і на те, що внаслідок другого (1793) та третього (1795) поділів Речі Посполитої територія Російської імперії збільшилась. Зокрема до неї відійшла Волинь. І. Є. Омельчук розповідає як це відбувалося: «7 квітня 1793 року у місті Полонному генерал-губернатор Кречетников, резиденція якого знаходилась у Лабуні, обнародував указ Російської цариці про приєднання до Російської імперії територій, які раніше належали Польщі. 8 квітня 1793 року у Лабуні відбувся з’їзд шляхти і духовенства, на якому вони склали присягу на вірність Катерини ІІ. І цією дією вони легалізували своє підданство Російській імперії [17; 66].

У травні 1793 року на приєднаних землях було утворено Ізяславське намісництво (генерал-губернаторство). У 1795 році Ізяславське намісництво було перейменовано на Волинське намісництво, адміністративним центром якого стало у цьому ж році місто Новоград-Волинський. За указом царя Павла І 1796 році Волинське намісництво було ліквідовано. А у 1797 році своїм указом він створив Волинську губернію. У 1804 році замість Новоград-Волинського губернським містом став Житомир. Згодом Волинська губернія разом з Київською та Подільською губерніями увійшла до складу Київського генерал-губернаторства [17; 67]. До речі, адміністративними центрами губерній та повітів були міста [23; 275]. Власне, на цей факт можна було б і не звертати уваги, якби не період радянської влади, коли адміністративними центрами району були необов’язково міста.

Наприкінці XVІІІ століття територія Російської імперії також збільшилась і на Півдні відповідно до укладеного нею Кючук-Кайнарджийського миру. А за указом від 14 лютого 1775 року було утворено Азовську губернію. А на території Азовської губернії було засновано дві провінції – Азовську і Баїхмутську. А відповідно до Маніфесту Катерини ІІ про ліквідацію Запорозької Січі від 3 серпня 1775 року Запорозькі вольності було передано до Новоросійської губернії.  Основним же завданням політики уніфікації російського уряду в 70-х роках була ліквідація паланкового розподілу та впровадження загальноімперського адміністративно-територіального устрою на території Запорозьких Вольностей. І вже у 1775 році паланки було перейменовано на повіти. Хоча, як зазначає І. В. Савченко, паланковий розподіл значною мірою мав господарче підґрунтя. Так, за господарчою спеціалізацією Бугогардівська паланка була рибною, а Самарська – торговельною [20; 35]. З 1776 року на Півдні України було розгорнуто введення провінційного устрою, а з 1778 року територія Азовської губернії була поділена на 9 повітів [20; 36].

У результаті російсько-турецької війни 1787-1791 рр. та приєднання нових земель у 1795 р. на Півдні було утворено Вознесенську губернію. Однак І. В. Савченко вважає, що утворення Вознесенської губернії не було обумовлено адміністративними або соціально-економічними потребами південного краю і основним чинником стало бажання намісника П. Зубова створити власну губернію на Півдні України і затьмарити досягнення попередника [20; 43]. 

Проте все ж П. Зубов вносив і слушні пропозиції. Так, у 1794 році генерал-губернатор П. Зубов надав пропозицію Катерині ІІ щодо переведення адміністративного центру Олександрійського повіту з міста Олександрії до містечка Крилова. Досить цікавою була мотивація такої пропозиції (можливо, такого штибу пропоизиції необхідно було б враховувати і сьогодні при проведенні адміністративно-територіальної реформи України). В доповіді вказувалося, що Олександрія не була спроможною виконувати роль адміністративного центру, і наводилося щодо цього кілька аргументів. У цьому населеному пункті не було річки, а лише одне джерело, та й те, болотяне. Повітря у місті було шкідливим для здоров’я людей. Через вказані обставини купці та дворяни не бажали оселятися в Олександрії і місто не розвивалося [20; 153].  В результаті було знайдено «Соломонове рішення». У 1795 році повітовий центр було перенесено до Крилова, з перейменуванням його в Олександрію [20; 153].

Тому не дивно, що за указом Павла І від 12 грудня 1796 року ліквідовувалася Вознесенська губернія і Таврійська область, а замість катеринославського намісництва утворювалася Новоросійська губернія. Проте і такий стан проіснував недовго. З огляду на велику територію Олександр І у 1802 році поділив Новоросійську губернію на три: Миколаївську (з 1803 Херсонська), Катеринославську і Таврійську [20; 44].

Як пише В. І. Шабельников, на початку 1917 року Україна була «Південно-Західним краєм» Російської імперії, який поділявся на 9 губерній: Волинську, Катеринославську, Київську, Подільську, Полтавську, Таврійську (без Криму), Харківську, Херсонську, Чернігівську, які складались з 86 повітів та 1 652 волостей [26; 20].

 А О. В. Батанов та В. І.   Прилуцький відзначали, що за переписом 1897 року в українських губерніях Росії налічувалося 112 міст, а міщани складали 13 % населення. Проте з 1924 року містами вважали лише ті населені пункти, в яких проживало не менше 10 тисяч жителів. Тому, зазначає він, майже 40 % міст втратили свій статус [4; 725].

Варто відзначити, що адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Російської імперії потребував змін. Наприклад, у Херсонській губернії Одеса і Миколаїв за кількістю населення, рівнем промисловості, торгівлі і культури набагато випередили свій центр Херсон [26; 20].

Є думка, що великим недоліком з правового погляду була відсутність адміністративно-територіального окреслення кордонів України в актах Центральної Ради. Проте, на думку окремих юристів, така ситуація створювалася свідомо з тих причин, що керівництво Центральної Ради не поспішало ставити крапку на територіальній визначеності, через те, що під юрисдикцію Центральної Ради могли б в перспективі потрапити землі з переважною більшістю українського населення. Натомість з-під її впливу могли б вийти окремі повіти, де переважали інші народності [3; 80].

Все ж 6 березня 1918 року Центральна Рада прийняла Закон «Про адміністративно-територіальний поділ  України», відповідно до якого територія УНР поділялася на землі, волості та громади [26; 22]. Як вказує П. М. Ткачук, в Україні мали було створено 32 землі. Однак цей проект так і не був втілений в життя [25]. Є дані про те, що М. С. Грушевський хотів зробити такий поділ з огляду на те, що кількість населення на землях мала складати приблизно 1 мільйон осіб [2].

Проте Скоропадський скасував попередній адміністративно-територіальний поділ і повернувся до старої схеми. А Київ, Одесу, Миколаїв було виділено в окремі адміністративні одиниці [26; 23].

У цей революційний період виникали і інші адміністративно-територіальні одиниці. Так, у січні 1918 року було утворено Донецько-Криворізьку республіку з власною Радою народних комісарів і своїм законодавством, Радянську Соціалістичну Республіку Тавріди в Криму [26; 24], а гуцульська Республіка, що проіснувала з осені 1918 року до літа 1919 охопила частину Рахівщини і Марморощини [14; 48].

Складною ситуацією у Російській імперії скористався Бухарест. Фактичну окупацію у 1918–1940 рр. належної колишній Росії Бесарабії Бухарест формально обґрунтував тим, що за «возз’єднання з матір’ю Румунією свого часу нібито одностайно висловилося місцеве «румунське» (молдавське) населення. Органом народного представництва, який формально здійснив акт волевиявлення, став Сфатул Церій (Рада Країни). 2 грудня 1917 р. Сфатул Церій проголосив створення Молдавської Народної Республіки у складі Російської Республіки [11; 45].

Готуючи інсценування «вільного волевиявлення народу», румунські окупанти 27 березня 1918 року розстріляли тих депутатів Сфатул Церій, які виступали проти приєднання Бесарабії до Румунії і того ж дня провели відкрите і поіменне голосування в присутності озброєних румунських військовиків. Незважаючи на протести селянської фракції та деяких інших груп, вдалося отримати більшість, яка схвалила Декларацію про об’єднання з Румунією [1; 46]. Наприкінці листопада 1918 року з ініціативи так званого Молдавського блоку без попередньої публікації в пресі та розсилання повістки було скликано позачергове засідання Сфатул Церій, в якому взяли участь 46 (чи 48) депутатів зі списочних 162, переважно членів Блоку. У ніч з 25 на 26 листопада формально неправомочний з’їзд (оскільки для правомочності рішень мінімальний кворум мав складати не менше третини – 54 депутати від усього складу Сфатул Церій) прийняв рішення про безумовне приєднання краю до Румунії. В результаті Бесарабія була позбавлена навіть «провінційної автономії». Відразу після цього Сфатул Церій був розпущений Королівським декретом [1; 45]. Проти кулуарного рішення рішуче протестували ті депутати Сфатул Церій, які не брали участі у засіданні. Проте їхня думка уже нікого не цікавила.

Тим часом у Парижі 28 жовтня 1920 року між Великобританією, Францією, Італією, Японією і Румунією без участі Росії й України та проведенні плебісциту (рефрендуму) було укладено договір про передачу Бесарабії Румунії [1; 47].  Паризький протокол від 28 жовтня 1920 р. не було ратифіковано Японією (як стороною договору), тому він не набув чинності. Не визнали його США та ряд європейських держав. Росія та Україна 1 листопада 1920 року висловили свою незгоду з цим рішенням. У ноті урядів РРФСР і УРСР урядам Великобританії, Франції, Італії та Румунії за підписами Наркома закордонних справ Російської Республіки Г. Чичеріна та Голови Раднаркому і Наркома закордонних справ Української Республіки Х. Раковського вказувалося: «Дізнавшись про те, що між великими союзними державами і Румунією підписано договір про приєднання до останньої Бесарабії, уряди радянських республік Росії і України оголошують, що вони не можуть визнати такою, що має яку-небудь силу угоду, яка стосується Бесарабії, що відбулась без їхньої участі і що вони жодним чином не вважають себе пов’язаними договором, укладеним з цього приводу іншими урядами» [1; 47]. 

До Румунії, крім Бесарабії, було приєднано також і Північну Буковину. Щоправда, у процесі розпаду Австро-Угорщини Північна Буковина була передана Румунії без проведення плебісциту і всупереч волі переважної більшості місцевого населення. Ще 3 листопада 1918 року у Чернівцях відбулися крайові народні збори (Буковинське народне віче, участь в якому взяло близько 40 тис. осіб), які проголосили возз’єднання Північної Буковини з Україною. У листопаді 1918 року Буковину окупували Румунські війська. Край формально було передано Румунії союзними державами Сан-Жерменським договором, укладеним з переможеною Австрією 10 вересня 1919 року [1; 79].

Під час польсько-радянської війни у 1920 році на частині західноукраїнських земель постала Галицька радянська республіка. Вона охоплювала колишні повіти «коронного краю Галичини і Ладомерії» [14; 48]. Але коли у вересні 1920-го року підрозділи Червоної Армії зазнали поразки, республіка припинила своє існування [3; 99]. Однак 10 березня 1919 року було прийнято першу радянську Конституцію України, відповідно до положень якої територія УРСР поділялася на 11 губерній [26; 27].

П. М. Ткачук пише, що в перші роки радянської влади була чотириступенева система адміністративно-територіального поділу (губернія-повіт-волость-сільський населений пункт). Згодом ця схема стала трьохступеневою (округ-район-сільський населений пункт). Так, з 1 серпня 1925 року було ліквідовано губернії і територія України поділялася на 41 округ. Проте в 1930 році округи було ліквідовано і стала двохступенева система адміністративно-територіального поділу. Після району відразу ж йшов центр. Вісемнадцять найбільших міст України було виділено в окремі адміністративно-територіальні одиниці, а решта міст увійшла до складу районів [25]. Проте така система себе не виправдала. І в 1932 році в Україні було запроваджено обласний поділ [25].

Проте територіальні зміни в УРСР на цьому не припинилися. 17 вересня 1939 р. польсько-радянський кордон перейшла Червона Армія. І до кінця цього ж року Західна Україна була возз’єднана з УРСР. Проте не всі українці підтримували це. Досить негативним було ставлення істориків та правників діаспори (В. Косик, О. Субтельний, А. Жуківський, В. Савчак, К. Савчук, М. Бойко) до правових аспектів оцінки подій, що зумовили воз’єднання західноукраїнських земель у складі УРСР як складової частини СРСР. Заперечувалась, насамперед, завершеність такого возз’єднання, оскільки поза УРСР залишилися так звані Марамаронщина, Пряшівська Русь, Холмщина і Підляшшя, які історично входили до українських етнічних територій. Згадані вище вчені вказували, що винна Москва, яка діяла не в інтересах України і українців, а ставила на меті створення світової системи соціалізму, розплачуючись зі своїми східноєвропейськими сателітами масивами українських земель [15; 10].  

Що ж до правових підстав перетину радянськими військами радянсько-польського кордону, то В. С. Макарчук пише, що поява німецьких військ у погодженій радянській сфері впливу, плани створення маріонеткової Західнолї України чи як альтернатива  – передача її території Угорщині стали не лише порушенням досягнутих 23 серпня 1939 року у Москві відкритих і таємних угод, але й створювали цілком реальну поілітичну і військову небезпеку для Союзу РСР та Української РСР. Відтак вступ Червоної Армії у Західну Україну і Західну Білорусію став реалізацією так званого «права на самодопомогу», що на той час було звичаєвою нормою чинного міжнародного права. Подібні кроки здійснювали протягом Другої світової війни і Західні демократії (англо-американська окупація Ісландії, спільне введення англійських та радянських сил у формально незалежний Іран тощо) [15; 15].

В основі радянсько-польського Договору 1932 року про ненапад лежав намір радянського уряду гарантувати безпеку свого Західного кордону на відрізку з Польщею. Однак ця підстава припинила існування після тотальної військової поразки Польщі, що на середину вересня 1939 року вже не викликала сумніву. Як зазначає В. С. Макарчук, обмовка rebus sic stantibus дозволяє суб’єктам міжнародного права відмовлятися від укладених договорів, якщо зникає основна підстава їхнього укладення [15; 15].

Що ж до кордону між Польщею та СРСР, то В. С. Макарчук написав: «Післявоєнний кордон між Союзом РСР та Польщею був де-юре і де-факто встановлений не у Ялті в лютому 1945 року, як підсумок нібито «змови» союзників, а у Москві 16 серпня 1945 року в результаті Договору про міждержавний кордон, укладеного з коаліційним польським урядом Національної єдності. На поступливість польської сторони певний вплив мала підтримка її вимог щодо лінії польсько-німецького кордону Союзом РСР на конференції Великої Трійки в Потсдамі, а також готовність радянської сторони піти на поступки, більші, ніж це було передбачено у Ялті, у питанні про кордон польсько-радянський. Вказаний договір було ратифіковано сторонами у встановленому порядку» [15; 21]. 

Москва і Київ, які вперше заявили про свою незгоду з польською «окупацією» Східної Галичини ще у березні 1923 року  опинилися перд вибором: захищати існуючий «версальський» світовий порядок (що склався у несприятливих для РСФСР та УСРР міжнародних умовах і не враховував національні інтереси українців і білорусів) чи приєднатися до того кола держав (не лише Німеччини й Італії, але й Польщі, Угорщини, Болгарії тощо), які активно використовували гасло права націй на самовизначення для зміни існуючих кордонів за етнодемографічним принципом [15; 23].

В. С. Макарчук стверджує, що зміна міжнародно-правового статусу Західної України і Західної Білорусі де-юре відбулася не внаслідок дебеляції (завоювання), хоча міжнародне право того часу надавало й таку можливість. Зміна стала наслідком волевиявлення місцевого населення, здійсненого під час плебісциту у формі Народних Зборів Західної України і Західної Білорусі. А звинувачення про нібито нелегітимний характер вказаних плебісцитів слід відкинути як безпідставні [15; 24].

В. С. Макарчук наполягає на тому, що при оцінці результатів західноукраїнського плебісциту основну увагу слід звертати не на порушення тих чи інших процедурних вимог, а на дійсну волю населення [15; 25]. Далі він продовжує: «Загалом не підлягає сумніву, що у жовтні 1939 року переважна більшість місцевого населення (йдеться не лише про українців і білорусів, але й принаймні частково про євреїв і поляків) прагнула возз’єднання з радянською Україною, можливо, навіть не усвідомлюючи усіх подальших наслідків такого рішення. З його точки зору, визнання легітимності результатів і рішень Народних Зборів Західної України і Західної Білорусі означає визнання правової обґрунтованості рішень Верховних Рад Союзу РСР та відповідних Союзних республік про включення областей, в яких проводився референдум, до свого складу [15; 25].

Врешті-решт В. С. Макарчук доходить висновку, що встановлення остаточної лінії радянсько-польського міждержавного кордону стало справою урядів всіх зацікавлених країн. Усі розмови про те, що ця лінія була визначена у Тегерані чи Ялті, не витримують критики. Інакше  СРСР не мав би потреби робити додаткові поступки Польщі (відступ від лінії Керзона на 8-10 кілометрів на її користь під час підписання двостороннього радянсько-польського Договору про кордон від 16-го серпня 1945-го року) [15; 26].

У своїй монографії «Державно-територіальний статус Західноукраїнських земель у період Другої Світової війни (1939-1945). Історико-правове дослідження» В. С. Макарчук більш детально зупиняється на розглядуваних вище питаннях [16].

Так, він зазначає, що Міжнародно-правове закріплення радянсько-польський кордон отримав у Договорі між Союзом РСР і Польською Республікою від 16 серпня 1945 року, в Паризьких угодах від 5 травня 1955 року, а також в угоді про обмін ділянками державної території між СРСР та Польською Республікою від 15 лютого 1951 року [16; 280].

Він також зазначає, що в процесі підписання договору 1945 року Польща виграла порівняно з лінією радянсько-німецького кордону 22 червня 1941 року аж 22 тисячі квадратних кілометри, з них лише близько двох тисяч квадратних кілометри коштом Української РСР. Це насамперед весь Любачівський повіт колишнього Львівського воєводства, більшу частину Ярославського, Перемишльського (з містом), повіти і невеликі частки повітів Добромильського, Сокальського, Равського і Яворівського [16; 283].

Такі поступки В. С. Макарчук пояснює тим, що у Москві розуміли, що урядові Національної єдності потрібна хоч одна маленька перемога аби зберегти обличчя в очах власного народу. Крім того, це мало свідчити про демократичну процедуру переговорів та «добровільність» схвалених обома сторонами рішень [16; 282].

Як вказує В. С. Макарчук, програмою максимумом для польської делегації, яка прибула до Москви для підписання договору про кордон було поновлення дискусії навколо державної належності Львова. Але радянська делегація відмовилася навіть обговорювати польський варіант. Крім того, польска сторона домагалася Бориславсько-Дрогобицького нафтового басейну зі Стебником та Трускавцем. Польща також претендувала на здобуття Рави-Руської, залізничний вузол у Хурові. Для того щоб вгамувати польські апетити, радянська сторона нагадала, що «українські вимоги» сягають аж до річки Сян, а українська (радянська) Академія наук підтримує приєднання Холмщини до Радянського Союзу [16; 281].

Що ж до договору про обмін ділянками державної території між СРСР та Польською Республікою від 15 лютого 1951 року, то відповідно до нього сторони провели обмін ділянок загальною площею по 480 квадратних кілометри. Безперечно, що при проведенні вказаного обміну домінували інтереси економічні, думка місцевого населення до уваги не бралася. Зрозуміло, що й жодні плебісцити не проводилися [16; 286].

Про те, що при визначенні державного кордону УРСР пріоритетними не були бажання мешканців свідчить і такий факт. 1 березня 1945 року було створено Українську Національну раду Пряшівщини, яка звернулася до голови Ради Міністрів УРСР, добиваючись приєднання чотирьох повітів Словаччини  – Стропків, Бардіїв, Гуменне та Межиляборці до України. Але Київ не врахував це прохання земляків [16; 292].

Завершенням процесів входження українських земель Бесарабії та Північної Буковини до складу УРСР слід вважати правове закріплення цих територіальних змін у Договорі Союзу РСР з Румунією 1948 року. (Йдеться про Договір Дружби, співробітництва і взаємної допомоги», що було укладено 4 лютого 1948 року) [1; 82].

Цього ж дня між урядами Румунії та СРСР було укладено Протокол про уточнення проходження радянсько-румунського державного кордону. У Москві В. Молотов та П. Гроза підписали документ, який набув чинності у день підписання. Зокрема було встановлено, що острів Зміїний (Шерпілор) розташований у Чорному морі на схід від гирла Дунаю, входить до складу СРСР [1; 79].

Те, що Румунія віддала Зміїний острів, Адамчук пояснює тим, що у другій половині сорокових років народогосподарське значення острова площею в 1 квадратний кілометр, до того ж позбавленого джерел прісної води, вважалося мізерним (поклади нафти і газу на шельфі ще не були відкриті). Він також зауважує, що утримувати Зміїний острів як військову базу (проти СРСР) у Румунії не було коштів. Крім того, вказує він, наприкінці 40-х рр. Зміїний острів все ще міг розглядатися як потенційна військово-морська база проти СРСР. То ж віддавання осторова могла служити найкращим доказом лояльності нової влади Бухаресту [1; 80].

Необхідно відзначити, що все-таки остаточно врегулювати питання про кордон між Україною та Румунією так і не вдалося. І згодом румуни навіть ставили під сумнів відповідність цього договору міжнародному праву. Так, Урядовий уповноважений Румунії в справі «Румунія проти України»* Богдан Ауреску, виступаючи в міжнародному суді ООН, зазначив, що територіальне status quo між Україною та Румунією є результатом «несправедливостей минулого», які «надалі не мають збільшуватись». Він навіть сказав, що було б неетично поглиблювати наслідки, породжені відвертими порушеннями міжнародного права. Він мав на увазі, що повоєнний територіальний устрій, підґрунтям якого є Паризький мирний договір (йдеться про договір, що було підписано у 1947 році), був неетичним та незаконним [8; 7].

На це Уповноважений України у Міжнародному суді ООН у справі про делімітацію морських просторів у Чорному морі професор В. Василенко відповів, що суверенітет України над всією її територією, у тому числі Зміїним островом, було підтверджено Договор 1997 р. між Україною та Румунією про відносини добросусідства і співробітництва (як зауважив професор В. Василенко, ним було підтверджено лінію державного кордону, зафіксовану в румунсько-радянських договорах [7; 10]), Додатковою угодою до нього та Договором 2003 р. між Україною та Румунією про режим державного кордону, які були належним чином ратифіковані парламентами обох країн. Саме ці угоди, на його думку, є правовою базою для розмежування континентального шельфу та виключних економічних зон сторін [8; 7].

Урядовий уповноважений Румунії в справі «Румунія проти України»* Богдан Ауреску, даючи інтерв’ю для «Юридичної газети», зазначив, що румунська сторона в суді доводила те, що захоплення СРСР Зміїного острову суперечило умовам Паризького мирного договору 1947 року, і що річковий та морський румунсько-радянський кордон встановлено на шкоду Румунії. Румунія не просила Суд відновити цю несправедливість, але Румунія стверджувала, що було б несправедливо примножувати неправомірні та несправедливі наслідки цих історичних подій, чого прагне Україна [6; 12].

Потрібно зазначити, що юридичний статус Зміїного острова, як частини території України не оскаржується. Йдеться про статус Зміїного острова згідно з міжнародним правом: «якщо Суд визнає Зміїний остров, то Україна претендуватиме на кілька тисяч квадратних кілометрів шельфу в районі, де є багаті нафтогазові родовища. Якщо навпаки – Румунія».

Власне, йдеться про тлумачення ст. 121 Конвенції з морського права. У конвенції написано, що островом вважається та частина суші, яка оточена з усіх боків морем, не покривається водою під час припливів, здатна підтримувати людське життя або економічну активнсть. Професор Василенко стверджує, що Зміїний острів відповідно до критеріїв Конвенції є островом [7; 10].

Натомість Богдан Ауреску стверджує, що відповідно до ч. 3 ст. 121 Конвенції Зміїний острів є скелею, а не островом. Він стверджує, що Зміїний острів непридатний для життя, оскільки це невелике скелясте утворення без ресурсів питної води, землі чи рослинності. Той факт, вважає він, що деяким українським службовцям доводилося тимчасово проживати на Зміїному острові, не робить його придатним для життя. Він також зазначив, що на ньому також немає самостійної економічної системи, оскільки немає ресурсів господарської діяльності – все постачається з материкової суші [6; 12].

На відміну від Румунії, Україна звернулася для представництва своїх інтересів у Суді до юристів юридичної фірми  Eversheds Родмана Банді та Лоретти Малінтопі, оскільки вважалося, що українських юристів «просто немає» або вони надто молоді та недосвідчені. Можливо, що саме тому і суми, які витратила Україна та Румунія на цю справу суттєво відрізняються. Тоді, як у державному бюджеті України щорічно передбачалося на ці цілі близько 5 мільйонів доларів, то, за словами Ауреску, Румунія не витратила скільки коштів за весь час, починаючи з 2004 року [6; 12].

Оскільки інформація про плату за найм цих юристів є конфіденційною, то встановити суму винагороди, яку вони отримали за представництво інтересів України встановити не вдалося. Проте, на думку В. Бігуна, погодинна ставка юриста такого рівня навряд чи нижча 500 доларів США й може сягати 1000 доларів США, а то й більше [5; 9]. 

Література:

  1. Адамчук І. Боротьба за державно-територіальний статус Північної Буковини, Акерманського, Ізмаїльського і Хотинського повітів Бессарабії, осторва Зміїного та Закарпатської Україниу 1917–1947 рр. Історико-правове дослідження: Монографія.  – К.: Атіка, 2007. – 160 с.
  2. Адміністративно-територіальний устрій України. Історія та сучасність. Видання друге, виправлене і доповнене / За заг. редакцією В. Г. Яцуби – К., 2002. – 270 с.
  3. Баранчук В. М. Політико- територіальна організація України: проблеми конституційно- правової теорії та практики: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.02 р. / Київський ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 1997. — 201с.
  4. Батанов О. В., Прилуцький В. І.  Місто // Юридична енциклопедія. – Т. 3. 2001. – 736. – К-М.
  5. Бігун Славік. «Справа про захист ресурсів Батьківщини» // Юридична газета. – 2008. – № 48. – С. 9.
  6. Бігун Славік. Аргументи української сторони на нас не справили враження. // Юридична газета. – 2008. – № 48. – С. 12.
  7. Бігун Славік. Досвід цієї справи потрібен для захисту національних інтересів у майбутньому. // Юридична газета. – 2008. – № 48. – С. 10–11.
  8. Бігун Славік. Україні в Гаазі допомогли літігатори Eversheds.  Завершилися слухання в справі «Румунія проти України» // Юридична газета. – 2008. – № 38. – С. 7.
  9. Бойко І. Й. Галицькі землі – споконвічна українська територія: історико-правове обґрунтування // Актуальні проблеми юридичної науки: Збірник тез міжнародної наукової конференції «Шості осінні юридичні читання» (м. Хмельницький 26–27 жовтня 2007 року): у з-х частинах. – Частина перша: Теорія та історія держави і права. Історія політичних та правових вчень. Філософія права. Конституційне право. Екологічне право. Земельне право. Аграрне право. Міжнародне право. Порівняльне правознавство. – Хмельницький: Видавництво Хмельницького університету управлінння та права, 2007. – 289 с.
  10. Вовканич С. Й., Цапок С. О., Кравців В. С., Щеглюк С. Д. Історія формуванння адміністративно-територіального устрою України // Зарубіжний і вітчизняний досвід реформування адміністративно-територіального устрою / За ред. Л. Т. Шевчук. – Львів, 2007. – 254 с.
  11. Гураль П. Ф. Територіальна громада в Україні: історико-правове дослідження.- Львів: ЛЬВДУВС, «Край»,  2008. – 468 с.
  12. Кізлінський В. А. Полково-сотенний устрій першого гетьманату як територіальна основа самоврядування С. 363–372 // Становлення і розвиток української державності: Матеріали Всеукр. наук.-практ. конф., Київ,  МАУП, 27 жовт. 2006 р. – К.: ДП «Вид. Дім «Персонал», 2008. – 408 с.
  13. Крикун М. Г. Адміністративно-територіальний устрій Правобережної України в ХV–XVІІІ ст. Кордони воєводств в світлі джерел. – К.: Інститут української археографії. – 185 с.
  14. Кульчицький В. С. Галицька Радянська Республіка. – Львів, 1965.
  15. Макарчук В. С. Державно-територіальний статус західноукраїнських земель у період Другої світової війни (1939-1945 рр.): історико-правове дослідження: Автореф. дис. ...д-ра юрид. наук: 12.00.01 / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. – К., 2006. – 35 с.
  16. Макарчук В. С. Державно-територіальний статус Західноукраїнських земель у період Другої Світової війни (1939–1945). Історико-правове дослідження. – К.: Атіка, 2007. – 368 с.
  17. Омельчук І. Є. Утворення та правовий статус Волинської губернії у складі Російської імперії (1793–1917 рр.) // Актуальні проблеми юридичної науки: Збірник тез міжнародної наукової конференції «Шості осінні юридичні читання» (м. Хмельницький 26–27 жовтня 2007 року): у з-х частинах. – Частина перша: Теорія та історія держави і права. Історія політичних та правових вчень. Філософія права. Конституційне право. Екологічне право. Земельне право. Аграрне право. Міжнародне право. Порівняльне правознавство. – Хмельницький: Видавництво Хмельницького університету управлінння та права, 2007. – 289 с.
  18. Пиріг П. В. До питання про становлення української державності під час визвольної війни українського народу середини XVII ст. С. 100–109 // Становлення і розвиток української державності: Матеріали Всеукр. наук.-практ. конф., Київ,  МАУП, 27 жовт. 2006 р. – К.: ДП «Вид. Дім «Персонал», 2008. – 408 с.
  19. Посохов С. І., Ярмиш Н. О. Губернія // Юридична енциклопедія. – Т. 1: 2001. – А-Г. – С. 672.
  20. Савченко І. В. Адміністративно-територіальний устрій Південної України (1775–1822 рр.): Дис. ...канд. іст. наук: 07.00.01 / Запорізький держ. ун-т – Запоріжжя, 2004. – 203 с.
  21. Скакун О. Ф. Волость  // Юридична енциклопедія.-Т. 1: 2001.-А-Г. – С. 672.
  22. Сухих Л. А. Повіт // Юридична енциклопедія. – Т. 4. – 2002. – Н-П. – 720 с.
  23. Терлюк І. Я. Історія держави і права України (Доновітній час). – К.: Атіка, 2006. – С. 275.
  24. Тернопільська область. Адміністративно-територіальний устрій (станом на 1 червня 1997 року). – Тернопіль: Ромс. – К. 1997. – 238 с.
  25. Ткачук П. М. Адміністративно-територіальний устрій сільського району: Дис. ...канд. юрид. наук: 12.00.02 / Українська академія держ. управління при Президентові України. – К., 1999. – 204 с.
  26. Шабельников В. І. Реформування адміністративно-територіального устрою України в 1917–1940. Монографія.-Донецьк: Вид-во Донецького національного ун-ту, 2006. – 108 с.
  27. Шкабаро В. М. Конституційно-правовий статус міста в Україні: Дис. ...канд. юрид. наук: 12.00.02 / НАН України; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького. – К., 2004. – 243 арк.

* У вересні 2004 р. Румунія подає заяву проти України до Міжнародного суду ООН.

* У вересні 2004 р. Румунія подає заяву проти України до Міжнародного суду ООН.