Принцип свободи договору як один із загальних засад цивільного законодавства декларується в ст. 3 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ). Згідно з ч. 1 ст. 627 ЦКУ сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору. Згідно з частинами 1, 3 ст. 6 ЦКУ, сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Здійснення особами цивільних прав певним чином обмежується. Та сама ст. 627 ЦКУ, наголошуючи на свободі договору, втім застерігає, що під час укладення договору враховуються обмеження, встановлені вимогами ЦКУ, інших актів цивільного законодавства, з урахуванням звичаїв ділового обігу, вимог розумності та справедливості. Згідно з ч. 3 ст. 6 ЦКУ, сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їхнього змісту або із суті відносин між сторонами.

Згідно зі ст. 13 ЦКУ цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй актами цивільного законодавства. Під час здійснення своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені цією статтею, суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Зокрема згідно зі ст. 16 ЦКУ суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень ст. 13 ЦКУ.

Отже, свобода договору та її обмеження знаходяться в певній діалектичній єдності та протилежності. У випадку спорів між суб’єктами цивільних відносин межі цих категорій можуть, як правило, встановлюватися на підставі судового розгляду. Тому проблема аналізу судової практики в цій галузі з метою узагальнення підходів судів є актуальною [1–3].

1. Зловмисна домовленість (зловмисна угода). Однією з форм зловживання правом ЦКУ визнає вчинення правочину внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною. Згідно зі ст. 232 ЦКУ такі правочини визнаються судом недійсними. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв’язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними. Отже, з одного боку, при укладанні договорів сторони повинні бути обережними у виборі умов договорів, щоб ці умови не підпадали під ознаку зловмисної змови, і в цьому сенсі це правило кореспондується з принципом розумності при укладання договорів, який буде розглянутий нижче. З іншого боку, постраждала сторона повинна знати, що її права можуть бути захищені судом шляхом визнання такого договору недійсним.

Слід зазначити, що Цивільний кодекс УРСР, який був чинний до 1 січня 2004 р., використовував поняття «зловмисна угода» (ст. 57). Тому в документах, які складені до 1 січня 2004 р., використовується саме це поняття.

Для того щоб застосувати до договорів наслідки зловмисної домовленості (зловмисної угоди), факт такої домовленості (угоди) повинен бути доведений. Згідно з п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. № 3 (із змінами) «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», при вирішенні позовів про визнання угоди недійсною на підставі ст. 57 ЦК УРСР суди повинні мати на увазі, що такі вимоги можуть бути задоволені при доведеності фактів обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких для сторони обставин і наявності їхнього безпосереднього зв’язку з волевиявленням сторони укласти угоду на вкрай невигідних для неї умовах. Тому важливим є визначення ознак наявності зловмисної домовленості (зловмисної угоди)

Загальне визначення поняття «зловмисна угода» міститься в Роз’ясненні Президії Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними». Згідно з п. 13 цих Роз’яснень, зловмисна угода – це умисна змова представника однієї сторони з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої укладено договір. Отже, ознаками зловмисної угоди є:

а) умисна змова осіб, які уповноважені діяти від імені сторін угоди;
б) настання явно несприятливих наслідків для особи, від імені якої укладено договір.

Як зазначається в Коментарі [4], спеціальною метою учасників умисної змови може бути як бажання завдати шкоди законним інтересам однієї зі сторін (наприклад, умисне доведення до банкрутства), так і наміри надати за рахунок потерпілої сторони такі переваги іншій стороні, які та не змогла б отримати у разі добросовісного виконання представником потерпілої сторони своїх обо­в’язків (продаж майна за заниженими цінами). Наявними можуть бути обидві мети. Розглянемо судову практику з цього приводу.

Визнання недійсними договорів з мотивів їхнього укладення внаслідок зловмисної угоди (зловмисної домовленості) сторін можливе виключно в судовому порядку. Так, у зазначеному вище Коментарі [4] йдеться про те, що у наведеній справі (№ 04-1/15-5/183) йшлося про зловмисну угоду представників (керівників) покупця і продавця. Наслідком цієї угоди став продаж майна за залишковою вартістю, що була майже у 8 разів меншою, ніж його реальна вартість. Доказом цього став висновок судово-бухгал­терської експертизи, проведеної місцевим НДІ судових експертиз.

Укладення угод на заздалегідь невигідних умовах, які завдають постраждалій стороні значних збитків, розглядаються в судовій практиці як безумовний доказ зловмисної змови. Так, у зазначеній вище справі № 04-1/15-5/183 Вищий арбітражний суд України погодився з висновками арбітражного суду Львівської області стосовно того, що, укладаючи спірні договори, представники сторін знали про явну невигідність для продавця відчуження зазначених в угодах майнових об’єктів, тобто спірні договори є укладеними внаслідок зловмисної угоди представників продавця і покупця, що є правовою підставою для визнання їх недійсними згідно зі ст. 57 ЦК України (1963 р.). До того ж Вищий арбітражний суд України звернув увагу на те, що голова правління ЗАТ – продавця володів 32,75% статутного фонду ЗАТ – покупця, тобто був зацікавлений у виведенні майна з ЗАТ – продавця на ЗАТ – покупця.

У Постанові Верховного Суду України від 25 лютого 2003 р. у справі № 1/140 зазначається, що продаж за завідомо заниженою ціною (що є аналогом купівлі за завідомо завищеною ціною) є ознакою зловмисної змови. Аналогічного висновку дійшов також Вищий господарський суд України в Постанові від 28 квітня 2004 р. у справі № 148/5-03 [5]. Як зазначено в Постанові, «під зловмисною угодою, у даному випадку, суд розуміє умисну змову представників покупця (відповідача) і продавця (позивача), в результаті якої для продавця наступили несприятливі наслідки – продаж нерухомого майна за залишковою вартістю, що була майже у чотирнадцять разів меншою, аніж його реальна (ринкова) вартість».

У Постанові Вищого господарського суду України від 26 квітня 2006 р. у справі №43/393 [5] зазначається: «...Позивач у своїх поясненнях неодноразово звертав увагу суду і на те, що оспорювана угода укладена на вкрай невигідних для для < позивача > умовах, що така угода не відповідає меті і цілям діяльності підприємства, а саме отримання прибутку, а не збитків. Саме ці доводи позивача потребують всебічної і об’єктивної перевірки та з’ясування судом, оскільки предметом позову є визнання недійсним правочину на підставі ст. 232 Цивільного кодексу України». Отже, наявність великих збитків також є ознакою зловмисної змови.

У Постанові Вищого господарського суду України від 19 липня 2007 р. у справі № 10/35-07 [5] зазначається: «У зв’язку з заниженням ціни продажу спірного об’єкту, для позивача, як для юридичної особи від імені якої була укладена оспорювана угода, настали несприятливі правові наслідки, що полягають у завдані майнової шкоди інтересам закритого акціонерного товариства «ДОПСОК».

У справі № 34/340 Господарського суду Київської області, розглянутій Вищим господарським судом України 21 квітня 2005 р. [5], акціонер (Київська міська державна адміністрація) виступив позивачем до акціонерного товариства (продавця майна) та покупця цього майна. Позивач наполягав, що договір купівлі-продажу нерухомого майна за заниженою ціною укладений внаслідок «зловмисної угоди сторін, що спричинило значні матеріальні втрати із-за продажу об’єкта за ціною, яка значно нижча за його дійсну вартість». Суди всіх трьох інстанцій погодилися з цим твердженням і визнали, що позов підлягає задоволенню.

У Постанові Вищого господарського суду України від 19 січня 2005 р. у справі № 2-1/2502-03 [5] наголошується на тому, що об’єкт нерухомості (будинок торгівлі в м. Севастополі), який належав закритому акціонерному товариству (ЗАТ), згідно з договором, проданий 49 500 грн, тоді як згідно з наявною в матеріалах справи довідкою Торгово-промислової палати м. Севастополя поточна вартість нерухомості (під магазин) щодо цього місця розташування становить суму еквівалентну від 600 до 1200 дол. США за 1 м², тобто середня вартість спірного майна становить 193 770 дол. США або за курсом Національного банку України на день продажу становить не 49 000 грн, а фактична вартість вказаного майна не менше – 10 657 35 грн. До того ж договір на продаж підписано директором ЗАТ – продавцем. За таких обставин справи судова колегія Севастопольського апеляційного господарського суду погодилась з висновком місцевого господарського суду про те, що дії директора завдали значний матеріальний збиток товариству в цілому і акціонерам, є незаконними і суперечать чинному законодавству України та Статутним інтересам Товариства, тому укладена оспорювана угода повинна бути визнана недійсною.

У справі № 17-16/283-04-7186, розглянутій Вищим господарським судом України 21 вересня 2005 р. [5], зловмисною визнана угода, внаслідок якої представник однієї сторони надав іншій стороні переваги перед першою. Позивач, ВАТ, заявляв, що його керівник уклав з Відповідачем – ТОВ – договір оренди транспортних засобів, згідно з яким позивач передав в оренду відповідачу транспортні засоби у кількості 17 одиниць з подальшим викупом, до того ж залишив собі три розукомплектовані одиниці техніки, чим позбавив себе можливості отримувати прибуток та займатися основним видом діяльності. Крім того, сума орендних платежів при укладенні договору була значно занижена. При розгляді справи суди встановили, що згідно зі статутними положеннями ВАТ, метою та предметом діяльності товариства є забезпечення потреб району в перевезенні пасажирів транспортом, здійснення виробничо–господарської та комерційної діяльності з метою одержання прибутку, в зв’язку з чим товариство здійснює володіння, користування і розпорядження своїм майном відповідно до мети своєї діяльності. Згідно зі статутними положеннями ТОВ метою та предметом його діяльності є одержання прибутку на підставі здійснення господарської, комерційної, виробничої діяльності, зокрема за рахунок внутрішніх та міжнародних перевезень пасажирів та вантажів автомобільним транспортом. З урахуванням однакових цілей та предмета діяльності сторін, суди дійшли висновку, що при укладенні спірного договору сторони знали про явну невигідність для орендодавця (ВАТ) передачі в оренду зазначеного транспорту, оскільки ці транспортні засоби необхідні орендодавцю для організації перевезення пасажирів та вантажів і має своїм наслідком збільшення економічної ефективності орендаря за рахунок орендодавця, який практично втратив можливість виконувати основну мету свого створення та займатися основними видами установленої статутом діяльності та одержувати від неї прибуток. Таким чином, спірний договір є укладеним внаслідок зловмисної домовленості представників орендодавця і орендаря, що є правовою підставою для визнання його недійсним згідно з ч. 1 ст. 232 ЦКУ та зобов’язання кожної сторони повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину на підставі ч. 1 ст. 216 ЦК України.

В ухвалі від 14 лютого 2007 р. Верховний Суд України [6] розглянув касаційну скаргу на судові рішення щодо визнання недійсною як укладеної внаслідок зловмисної домовленості угоди про продаж у 2004 році квартири в м. Києві за 15 000 грн. Угода укладена особою І. за довіреністю від імені власника В. (продавця) з покупцем Л., який згодом виявив намір продати цю квартиру за 293 000 дол. США. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 27 грудня 2005 р., залише­ним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 травня 2006 р., позов подружжя Н. і В. задоволено. Визнано договір купівлі-продажу квартири, укладений 27 травня 2004 р. між І. з одного боку, в інтересах В. та Л. з іншого боку, як такий що укладений внаслідок зловмисної домовле­ності представника однієї сторони з другою стороною, всупереч ч. 1 ст. 232 ЦКУ. Верховний Суд України погодився з таким висновком. Крім того, Верховний Суд України звернув увагу на те, що відповідно до ч. 3 ст. 65 Сімейного Кодексу України, для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також стосов­но цінного майна, згода другого з подружжя має бути письмовою. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і(або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. В цьому випадку, при укладанні спірної угоди, така довіреність не оформлялася, отже, продаж спірної квартири без згоди подружжя Н. створює додаткові умови для визнання спірної угоди недійсною, оскільки вона суперечить і статтям 203, 215 ЦКУ [6].

Отже, враховуючи зазначені вище роз’яснення Вищого арбітражного суду України і узагальнюючи судову практику, можна дійти висновку, що предметом доказування у справі щодо укладення правочинів внаслідок зловмисної домовленості представників сторін ма­ють бути:

• наявність певного протиправного умислу у представника однієї сторони та іншої сторони договору;
• наявність несприятливих наслідків для тієї сторони, представник якої вступив у змову з іншою стороною, в тому числі надання переваг одній стороні за рахунок іншої (постраждалої) сторони;
• наявність причинного зв’язку між вказаними вище обставинами.

2. Дотримання принципу розумності. Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦКУ, загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Як зазначено вище, згідно з ч. 1 ст. 627 ЦКУ, відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обігу, вимог розумності та справедливості. Отже, вимога врахування принципу розумності є прямою вимогою Закону до договору. Згідно ч. 1 ст. 203 ЦКУ, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦКУ підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1–3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу. Отже, недотримання принципу розумності під час укладання договору може бути підставою для визнання договору недійсним, щонайменше, в частині тих положень договору, які суперечать принципу розумності.

Очевидно, що розглянуте вище укладення договору внаслідок зловмисної домовленості представників сторін завжди суперечить принципу розумності, оскільки такий договір містить такі умови, які за звичайних обставин не могли б бути включені в договір (заниження чи завищення ціни в багато разів, відчуження або передача в оренду майна, без якого неможлива діяльність постраждалої сторони тощо). Іншим прикладом порушення принципу розумності є встановлення в договорі таких штрафних санкцій, які за своїм розміром значно перевищують як збитки постраждалої сторони, так і будь-які розумні розміри. Так, згідно зі ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Таким чином, розумною може вважатися сума, яка орієнтовно відповідає правилам, зазначеним у ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань».

Розглянемо судову практику щодо застосування принципу розумності, встановленого п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 1 ст. 627 ЦКУ.

Відповідно до параграфу 2 глави 49 ЦКУ, одни із видів забезпечення виконання зобов’язання є неустойка. Відповідно до ст. 549 ЦКУ, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. Отже, пеня та штраф є видами неустойки. Відповідно до ч. 1 ст. 550 ЦКУ, право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання.

В окремих випадках, бажаючи гарантувати виконання зобов’язання контрагентом, сторони встановлюють надто високий рівень штрафних санкцій. Якщо сторони заздалегідь не збираються ухилятися від виконання зобов’язання, то вони не приділяють питанням штрафних санкцій необхідної уваги. Але в господарській діяльності можуть бути всілякі несподіванки, і тоді необхідність сплати не зіставних штрафних санкцій стає для учасника зобов’язання великою проблемою.

Відповідно до ч. 3 ст. 551 ЦКУ, розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне це. До того ж зазначене положення передбачає право суду на зазначені дії. Згідно зі ст. 233 ГКУ, у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. До того ж повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов’язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов’язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов’язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій. Тобто сума неустойки (штрафу, пені), яка передбачається в договорі, повинна бути розумною.

Виникає питання: чи може зацікавлена сторона наполягати на зменшенні неустойки (штрафу, пені) і чи є у суду відповідні обов’язки? Це питання частково розглядалося в роботах [1, 2].

Державне підприємство «Р.» звернулося до Господарського суду Чернігівської області з позовом до Приватного підприємства «У.» про стягнення штрафу 466 858,65 грн (5 % від суми 9 337 172,88 грн – вартості продукції, яка не сплачена), крім того, пеню у розмірі 1 % суми договору за кожний день прострочення до повного виконання покупцем договірних зобов’язань, яку за 47 днів прострочення було нараховано в розмірі 4 651 779,52 грн. Приймаючи рішення (від 8 травня 2007р.) у справі № 13/95 [7], Господарський суд Чернігівської області зазначив, що відповідно до приписів ст. 3 ЦКУ загальними засадами цивільного законодавства є судовий захист цивільного права та інтересу, справедливість, добросовісність та розумність. Суд також враховує, що одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а вміщує й інші соціальні регулятори. Справедливість – одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазначимо, що ця позиція ґрунтується на Рішенні Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004 у справі № 1-33/2004. Отже, за таких обставин, суд, дійщовши висновку про наявність складу цивільного правопорушення з боку відповідача, одночасно вирішив, що з урахуванням засад цивільного законодавства щодо справедливості, добросовісності та розумності сума заявлених штрафних санкцій повинна бути зменшена і відповідно підлягає стягненню в розмірі штраф у сумі 4 668,58 грн та 46 517,79 грн пені. Про оскарження зазначеного судового рішення відомості в загальновідомих базах даних відсутні.

Луганський апеляційний господарський суд прийняв Постанову від 24 жовтня 2006 р. у справі № 18/303 за апеляційною скаргою СТОВ за позовом ПП «У.» до СТОВ про поставку 22475 кг соняшника на суму 16 856,25 грн та стягнення пені за несвоєчасну поставку на суму 40 455 грн, з розрахунку 2 % від загальної вартості недопоставленої продукції за кожен день прострочення [7]. Суд першої інстанції позов задовольнив у повному обсязі. Луганський апеляційний господарський суд з таким рішенням не погодився. Згідно з ч. 6 ст. 3 ЦКУ до загальних засад цивільного законодавства належить справедливість, добросовісність та розумність. У відповідності до ч. 1 ст. 233 ГКУ, у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. Судовою колегією взято до уваги те, що відповідач свої зобов’язання не виконав частково та, що ненавмисно не поставив спірний соняшник позивачу, помилково вважаючи факт виконання своїх обов’язків у повному обсязі шляхом відпущення позивачу вказаної вище пшениці. Заявлена до стягнення пеня значно перевищує розмір вартості недопоставленого соняшника. Керуючись правом, наданим ч. 1 ст. 233 Господарського кодексу України, судова колегія дійшла висновку про зменшення розміру пені, що підлягає стягненню з відповідача, до 4 045 грн 50 коп., а також про доцільність у решті пені відмовити. Таким чином, апеляційний суд змінив рішення суду першої інстанції, фактично визнавши, що суд першої інстанції був зобов’язаний застосувати принцип розумності. Про оскарження зазначеного судового рішення відомостей в загальновідомих базах даних немає.

Приватне підприємство «А.» звернулось до господарського суду з позовом до ТОВ «Агрофірма Ш.» про стягнення 357 022,63 грн, з яких 210 779,02 грн основний борг, 19 655 грн пені, 5 120,32 грн 3% річних, 16 078,77 грн інфляційні, 105 389,52 грн штраф. Після апеляційного перегляду справи Одеський апеляційний господарський суд зменшив суму штрафу до 5 000 грн. З зазначеним не погодився позивач і подав касаційну скаргу. В Постанові Вищого господарського суду України від 14 грудня 2006р. № 4/193-06-4801 зазначено [5], що відповідно до положень ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦКУ загальними засадами цивільного законодавства та водночас засадами на яких має ґрунтуватися зобов’язання між сторонами є добросовісність, розумність і справедливість. Частина 3 ст. 551 ЦКУ встановлює, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Одеський апеляційний господарський суд, враховуючи скрутне матеріальне становище відповідача, який є сільськогосподарським товаровиробником, підтверджене звітами про фінансові результати господарської діяльності підприємства за 2006 рік, правомірно керуючись ст. 233 ГКУ зменшив розмір стягнутого штрафу до 5 000грн. За таких обставин прийнята постанова відповідає матеріалам справи та вимогам закону, підстав для її скасування немає. Аналогічну Постанову ВГСУ прийняв 14 грудня 2006 р. у справі № 4/194-06-4802 за позовом іншого позивача до ТОВ «Агрофірма Ш.».

Вищий господарський суд України 6 березня 2007 р. прийняв Постанову у справі № 10/137 за позовом СПД – фізичної особи до ДП «С.» [5]. Вищий господарський суд України погодився з апеляційним судом, що задоволенню підлягають позовні вимоги щодо сплати штрафу за недозамовлені послуги з перевезення вантажів в сумі 147 963,00 грн, та вимоги щодо сплати пені за невчасне проведення розрахунків за період з 19 січня 2006 р. по 03 березня 2006 р., в сумі 284,56 грн. Однак Вищий господарський суд України визнав суму стягнуто штрафу в розмірі 516 102,14 грн надмірно великою. Відповідно до ч. 4 ст. 213 ГКУ, штраф як різновид неустойки може бути встановлений договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). До того ж, задовольнивши позовні вимоги про стягнення штрафу в сумі 516 102,14 грн, місцевий господарський суд не врахував положення ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦКУ, відповідно до яких загальними засадами цивільного законодавства та водночас засадами на яких має ґрунтуватися зобов’язання між сторонами є добросовісність, розумність і справедливість, а також не взяв до уваги приписи ч. 3 ст. 551 ЦКУ, відповідно до яких розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. До того ж без належної уваги та оцінки з боку суду залишилися такі обставини, як дійсна вартість робіт за Договором, ступінь виконання зобов’язання боржником, розмір відсотків стягуваної неустойки порівняно з розміром можливих збитків кредитора, а отже, співвідношення пред’явлених до стягнення санкцій і наслідків порушення зобов’язання. Внаслідок цього сума штрафу була зменшена.

24 липня 2007 р. Вищий господарський суд України прийняв Постанову у справі № 39/418пд за спором щодо авторських прав [5]. До того ж місцевий господарський суд визначив компенсацію за встановлене ним порушення авторських прав у сумі 9 250 000 грн Вищий господарський суд України визнав неповним дослідження місцевим судом фактичних обставин, пов’язаних з визначенням розміру компенсації за порушення авторських прав. Так, рішення про стягнення компенсації в сумі 9 250 000 грн суд мотивував виключно вартістю рекламного часу та можливим розміром доходу відповідача від реклами на протягом 2002–2003 років, але до того ж він не встановив та не дослідив ні фактичного розміру доходів сторін від реклами, ані наявності причинного зв’язку між цими доходами та використанням спірної частини твору. Водночас розмір компенсації суд має визначати в межах заявлених вимог залежно від характеру порушення, ступеню вини відповідача та з урахуванням інших обставин. Зокрема враховуються: обсяг, тривалість та масштабність порушення; передбачуваний розмір збитків потерпілого; розмір доходу, отриманого внаслідок порушення; кількість потерпілих; наміри відповідача; можливість відновлення попереднього стану та необхідні для цього зусилля. До нього ж суд має керуватися засадою справедливості, добросовісності та розумності.

Принцип розумності враховується також під час розгляду цивільних справ. Так, у липні 2006 р. ЗАТ «Український мобільний зв’язок» звернулося до суду з позовом до С. про стягнення заборгованості та договірної санкції за договором [8], посилаючись на те, що на порушення укладеного сторонами договору про надання послуг стільникового радіотелефонного зв’язку відповідачка допустила заборгова­ність з оплати отриманих послуг у розмірі 118 грн. 9 коп., що відповідно до п. 5.2 договору стало підставою для одностороннього припинення позивачем дії договору. Крім того, позивач просив стягнути з відповідачки відповідно до п. 1.2 додаткової угоди до зазначеного договору договірну санкцію у розмірі 3,65 грн за кожен день, що залишився до закінчення дії основного договору, починаючи з дня його розірвання, розмір якої склав 1 536 грн 65 коп. Надалі позивач доповнив позовні вимоги та просив визнати недійсним п. 5.5 договору, відповідно до якого всі спори, що виникають внаслідок укладення цього договору, розглядаються в арбітражному суді.

Рішенням Ровеньківського міського суду від 14 вересня 2006 р. у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Луганської області від 13 рудня 2006 р. рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове, яким позов задоволено частково. Стягнуто з відповідачки на користь позивача 118 грн. 9 коп. заборгованості за надані послуги і 110 грн неустойки за невиконання умов договору.

У касаційній скарзі ЗАТ «Український мобільний зв’язок» просив змінити рішення апеляційного суду, посилаючись на допущені ним порушення норм матеріального права, та задовольнити позов у повному обсязі. В ухвалі Верховного Суду України від 5 грудня 2007 р. зазначено [8], що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до ч. 3 ст. 551 ЦКУ, розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків.

Ухвалюючи рішення зменшення розміру неустойки, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що передбачена п. 1.2 додаткової угоди між сторонами договірна санкція за своєю правовою природою є неустойкою, розмір якої значно перевищує розмір боргу.

Отже, Верховний Суд України дійшов висновку, що рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до ст. 337 ЦПКУ є підставою для відхилення касаційної скарги.

Керуючись п. 1 ч. 1 ст. 336, ст. 337, п. 1 ч. 1 ст. 344 ЦПКУ, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу ЗАТ «Україн­ський мобільний зв’язок» відхилила і залишила рішення Апеляційного суду Луган­ської області від 13 грудня 2006 р. без змін.

Принцип розумності враховують під час розгляду цивільних спорів і третейські суди [1, 2]. Так, «Банк» звернувся до Постійно діючого Незалежного Третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Ліга юридичного захисту інтересів споживачів» про стягнення з позичальника суми заборгованості за кредитом – основної суми кредиту – 503,20 грн; несплачених відсотків за користування кредитом – 35,89 грн; пені на суму непогашеного кредиту та відсотків – 9 543,46 грн. Всього заборгованість за кредитом становить 10 082,55 грн. До того ж пеня на залишок заборгованості за кредитом та відсотками 539,09 грн. нарахована за період 12 місяців у розмірі 6,5 % в день від загальної суми заборгованості за весь період прострочення. В рішенні від 11 вересня 2007 р. у справі №10194/7, Третейський суд визнав за можливе зменшити розмір нарахованих штрафних санкцій, зважаючи на таке.

Згідно зі ст. 233 ГКУ, у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. Якщо порушення зобов’язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій. Представник позивача не надав суду належних доказів спричинення значних збитків для банківської установи у зв’язку із невиконанням відповідачем обов’язків за кредитним договором. Враховуючи матеріальний стан відповідача, та з огляду на аналіз інших доказів та обставин справи, Третейський суд вважає за необхідне зменшити розмір штрафних санкцій (пені на суму непогашеного кредиту та відсотків), нарахованих позивачем за неналежне виконання відповідачем умов кредитного договору до 250 (двісті п’ятдесят) грн.

Отже, застосування принципу розумності в судовій практиці допомагає уникнути зайвих, необґрунтованих втрат учасників господарських та/або цивільних відносин.

Література

1. Белкин М. Разумный подход к неустойке. – Бухгалтерия. – 2008. – № 27 (806). – С. 68–70.
2. Бєлкін М. Принцип розумності в цивільних та господарських відносинах. – Правильний договір: Бібліотека Головбуха. – № 11 (97). – 2008. – С. 143–148.
3. Бєлкін М. Зловмисна домовленість при укладанні договору. – Правильний договір: Бібліотека Головбуха. – № 11 (97). – 2008. – С. 149–153.
4. Теньков С. О. Коментар судової практики з господарських справ.– К. «Юрінком Інтер». – 2004, С. 280–284.
5. Офіційний сайт Вищого господарського суду України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.arbitr.gov.ua/.
6. Цивільне судочинство: Судова практика у цивільних справах. - ТОВ «Інформаційно-аналітичний центр правової та ділової інформації «Праксіс», 2007. –№ 3 (5). – С. 9–11.
7. Єдиний державний реєстр судових рішень [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/.
8. Цивільне судочинство: Судова практика у цивільних справах. – К.: «Видавничий Дім «Ін Юре». – 2008. – № 1 (7). – С. 10–11.