Статтею 3 Цивільного кодексу України 2003 р. (далі – ЦК України) серед загальних засад цивільного законодавства вперше в історії вітчизняного цивільного права проголошено принципи добросовісності, справедливості та розумності. Більше того, ч. 3 ст. 509 ЦК України визначено, що зобов’язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Деякі дослідники вказують на те, що основними функціями, через які реалізується принцип добросовісності на стадії виконання договірних зобов’язань, є функції тлумачення і доповнення договору. Адже для правильного виконання договірних зобов’язань часто є необхідним з’ясування та розуміння дійсного їхнього змісту, тобто тлумачення договірних умов сторонами та судом. У міжнародному праві одним із основних принципів, якими керується суд при тлумаченні міжнародного договору, є принцип добросовісності [8, с. 118]. До того ж добросовісність тлумачення розуміється як «чесність, відсутність бажання обманути контрагента, намагання встановити істинний зміст міжнародного договору» [9, с. 82].

На нашу думку, використання принципу добросовісності при тлумаченні договірних умов і, відповідно, при вирішенні питання про дотримання сторонами вимог добросовісності при виконанні договору, є одним із найбільш актуальних питань, які необхідно вирішити для створення достатніх передумов для практичного застосування цього принципу в судовій практиці. Автори книги «Методологія тлумачення нормативно-правових актів України» (серед яких судді Верховного Суду України) вказують на можливість застосування принципів добросовісності, справедливості і розумності в порядку аналогії права, хоча і говорять при цьому, що «у судових рішеннях зазначення на те, що в певних випадках йдеться про застосування права за аналогією, зустрічається рідко» [13, с. 776, 780].

Принцип добросовісного виконання зобов’язань став основою для однієї з тенденцій в розвитку судової практики в країнах континентальної системи права. Ця тенденція, направлена на доповнення деяких прогалин оферти, найбільш чітко прослідкується відносно укладених договорів, до виконання яких сторони вже приступили і вже частково виконали, але в процесі виконання виявилась прогалина в оферті. Суди почали намагатися зберегти такі договори і створити умови для їх належного виконання, використовуючи для цього критерії добросовісності та розумності [10, с. 304]. Наприклад, якщо в оферті був вказаний порядок оплати та спосіб вирахування належної кредитору суми, а при настанні строку оплати виявилось, що вказаний спосіб не може бути застосований через різні юридичні та фактичні причини, суди не вважають, що сторони не досягли згоди щодо питання ціни та, відповідно, не уклали договір. Як наслідок, іноземні суди в таких випадках зобов’язують боржника сплатити ринкову або розумну ціну.

Слід зазначити, що українська судова практика іде аналогічним шляхом, у випадках необхідності визнаючи договори укладеними, та такими, що були виконані добросовісною стороною, виходячи з загальних засад цивільного законодавства. Так, розглядаючи спір про стягнення суми поставленого товару, Вищий господарський суд України (ВГСУ) вказав, що з урахуванням приписів ч. 1 ст. 4 ЦК УРСР, за якою цивільні права і обов’язки виникають з підстав, передбачених законодавством, а також з дій громадян і організацій, які хоч і не передбачені законом, але через загальні начала і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і обов’язки, господарські суди дійшли правильного висновку про укладення позивачем та відповідачем угоди шляхом вчинення конклюдентних дій, які полягали у виконанні відповідачем поставки товару на користь позивача [2].

В іншій справі ВГСУ зазначив, що через загальні приписи цивільного законодавства замість відповіді про прийняття пропозиції укласти договір контрагент може вчинити дії з виконання зазначених у пропозиції (оферті) умов договору, зокрема, відвантажити або прийняти товар, сплатити відповідні суми тощо. Вчинення таких конклюдентних дій означає і згоду на укладення договору, і водночас його виконання [3].

У контексті аналізу судової практики окрему увагу привертає постанова Вищого господарського суду України (далі – ВГСУ) у справі, яка розглядалась у 2003 році, тобто ще до прийняття нового ЦК України, але в якій суд фактично застосував засади добросовісності до договірного спору, що виник з правовідносин спільної діяльності.

Як вбачається з матеріалів справи, ТОВ «А» (позивач) та ТОВ «В» (відповідач) уклали договір про сумісну діяльність, відповідно до якого зобов’язались шляхом об’єднання коштів, матеріальних ресурсів спільно діяти для досягнення загальних господарської та фінансової цілей, зокрема, створити торгово-виробничий комплекс. Однак відповідач надалі уклав договір оренди, відповідно до умов якого передав у тимчасове платне користування нежитлове приміщення, яке позивачем було передане відповідачу в експлуатацію для здійснення сумісної діяльності без погодження з позивачем.

Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що позивач втратив довіру до відповідача як учасник спільної діяльності та інтерес у досягненні єдиної (загальної) мети, яку сторони ставили перед собою, укладаючи оспорюваний договір. У результаті суди задовольнили позов, спірний договір про сумісну діяльність розірвали. ВГСУ залишив ці рішення в силі, зазначивши, що «договір про сумісну діяльність за своїм змістом є угодою, учасники якої переслідують єдину мету, здійснюють дії, які необхідні виключно для досягнення поставленої мети. За своєю природою такий договір є довірчою угодою, оскільки відносини між сторонами ґрунтуються на взаємній довірі, учасники ввіряють одне одному своє майно, яке за взаємною згодою повинно використовуватися виключно для досягнення поставленої мети на благо всіх учасників» [4, с. 283–284].

Коментуючи наведену справу, С. Теньков зазначив, що ВГСУ при винесенні рішення фактично застосував два джерела норм для вирішення спору: 1) положення самого спірного договору, що передбачали дострокове розірвання договору на вимогу однієї із сторін; 2) загальні засади цивільного законодавства, до яких можна віднести добросовісність, справедливість, розумність. Саме принципи цивільного права і дали змогу ВГСУ визначити спірний договір як довірчу угоду і дійти висновку про те, що жодна сторона не має права збагачуватися за рахунок іншої сторони (ст. 22 ЦК України) [12, с. 285–286].

На нашу думку, проаналізоване вище рішення є важливим прикладом застосування загальних засад цивільного законодавства при вирішення договірних спорів. Послідовною буде позиція ВГСУ, якщо при розгляді аналогічних спорів вже за новим ЦК України він прямо визначить дії сторони договору про сумісну діяльність, які призводять до її збагачення за рахунок іншої сторони всупереч спільній меті, як такі, що порушують принцип добросовісного виконання договірних зобов’язань. Порушення цього обов’язку, в свою чергу, може тягнути за собою правові наслідки, встановлені ст. 611 ЦК України, зокрема, розірвання договору, відшкодування збитків.

Розглядаючи питання реалізації принципу добросовісності, закріпленого в новому ЦК, необхідно наголосити, що українські суди вже мають певні здобутки в цій сфері, зокрема, на практиці розглду орендних спорів. Так, показовим є рішення господарського суду м. Києва у справі за позовом товариства (орендар) до міської ради (орендодавець) про спонукання до укладення договору оренди земельної ділянки. Обставини справи полягали у тому, що міська рада передала товариству в оренду земельну ділянку для будівництва та експлуатації торгово-розважального комплексу. Після того, як об’єкт було збудовано, а строк оренди сплив, орендар звернувся до міської ради з клопотанням про укладення нового договору оренди, користуючись своїм переважним правом на це, закріпленим ЦК України та Законом України «Про оренду землі». Водночас, міська рада через розбіжності у визначені розміру орендної плати не надала товариству відповідь на клопотання та новий договір не було укладено, а в результаті чого товариство звернулось до суду. Суд встановив, що позивач використовував земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, своєчасно і в повному обсязі сплачував орендну плату, виконував інші умови договору оренди, зокрема, сплатив пайові внески на розвиток інфраструктури міста. В результаті, господарський суд зазначив у своєму рішенні: «відповідно до ч. 3 ст. 509 ЦК України зобов’язання має ґрунтуватись, зокрема, на засадах добросовісності. Враховуючи все вищенаведене, позивач належно і добросовісно, у повному обсязі виконав свої зобов’язання за договором ордени земельної ділянки» [5]. З урахуванням усіх обставин справи суд вирішив позов товариства задовольнити та зобов’язав міську раду укласти з ним новий договір оренди земельної ділянки.

Наведене рішення є яскравим та одним із перших прикладів вдалого прямого застосування українським господарським судом принципу добросовісності при розгляді договірного спору.

Попри те, що судова практика України вже була збагачена наведеними вище окремими рішеннями з договірних спорів, при винесенні яких важливу роль відіграв принцип добросовісності, застосування цього принципу при судовому тлумаченні положень нормативних актів та договорів ще не можна визнати поширеним. Водночас процес «освоєння» суддями норм цивільного законодавства щодо добросовісності у договірних зобов’язаннях має певну позитивну тенденцію. Зокрема визначальним є той факт, що посилання на принцип добросовісності було використане Конситиуційним Судом України при винесенні відомого рішення у справі «про охоронюваний законом інтерес» [1, с. 6–16]. Так, поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч. 1 ст. 4 ЦПК України, було визначено Конситуційим Судом як «прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам». Фактично у цьому рішенні Суд визначив, що добросовісність, як загальноправовий принцип, є одним з критеріїв для визначення того, чи є будь-який інтерес «охоронюваним законом», тобто самостійним об’єктом судового захисту. Важливість такого висновку для розвитку принципу добросовісності в судовій практиці важно переоцінити, оскільки тепер суди України, розглядаючи будь-який спір, в якому заявлено про порушення охоронюваного законом інтересу (зокрема інтересу, охоронюваного актом цивільного законодавства), фактично зобовязані на підставі рішення Конситуційного Суду аналізувати питання про те, чи направлений такий інтерес на задоволення індивідуальних і колективних потреб, які, в тому числі, мають не суперечити принципу добросовісності.

Наведена позиція в контексті захисту цивільно-правового інтересу також кореспондується з положеннями ч. 2 ст. 15 ЦК України, відповідно до якої особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (в тому числі, принципу добросовісності). Якщо ж такий інтерес порушує засади добросовісності, особа втрачає право на судовий захист.

З огляну на наведене вище, завдання інтеграції принципу добросовісності в договірну судову практику є актуальним та невідкладним завданням судочинства. Однак, на нашу думку, такий процес не варто прискорювати штучно і надалі він повинен розвиватись еволюційно. Цей розвиток має обумовлюватися двома факторами: відповідними науковими доробками та активною поведінкою учасників договірних спорів, в яких вони мають, в тому числі, обґрунтувати свої позиції у справі з посиланнями на вимоги добросовісності і пропонувати суду власні обґрунтовані погляди на застосування цих вимог у договірних правовідносинах. У зв’язку з тезою про необхідність конкретних, практично спрямованих доктринальних досліджень дуже важливими є позиції, висловлені представниками вищих судових інстанцій в літературі щодо прямого застосування основних засад, сформульованих у ЦК України, для тлумачення та виправлення недоліків у формулюваннях положень актів цивільного законодавства. Так, автори науково-практичного видання, адресованого суддям, вказують, що шляхом прямого застосування принципів добросовісності, справедливості та розумності виправляються недоліки ч. 1 ст. 225 ГК України (це дає змогу до складу збитків включити не всю вартість пошкодженого майна, а лише ту грошову суму, на яку зменшилась вартість пошкодженого майна), ст. 653 ЦК (це дає змогу за відповідних умов задовольнити вимогу про повернення раніше виконаного за зобов’язанням у зв’язку з розірванням договору), ст. 741 ЦК тощо [11, с. 17–18]. Відповідно до ч. 2 ст. 749 ЦК України, якщо обов’язки набувача за договором довічного утримання не були конкретно визначені або у разі виникнення потреби забезпечити віджучувача іншими видами матеріального забезпечення та догляду спір має вирішуватися відповідно до засад справедливості та розумності. На думку суддів, наведена норма є прикладом, коли закон прямо приписує керуватись принципами добросовісності, справедливості та розумності стосовно конкретних правовідносин. Норма ч. 2 ст. 749 ЦК України також має важливе практичне значення. Вона дозволяє судам сприйняти згаданий вище досвід європейських судів і при вирішенні конкретних спорів, що випливають з договору довічного утримання, визначати обов’язки набувача, якщо вони не були визначені договором, керуючись засадами добросовісного виконання зобов’язання та вимогами розумності і справедливості.

Що стосується позицій сторін договірних спорів щодо дотримання або недотримання вимог добросовісності при виконанні договорів, то матеріали судової практики свідчать, що суб’єкти договірних правовідносин все частіше посилаються на відповідний принцип. Наприклад, у касаційній скарзі в одній справі позивач зазначив, що «дії відповідача є недобросовісним виконанням умов договору в порушення принципу добросовісності, закріпленого в ч. 3 ст. 509 ЦК України. Не маючи законних підстав для реалізації свого права, передбаченого договором та за умов належного та добросовісного виконання позивачем своїх зобов’язань, відповідач безпідставно та недобросовісно застосував до позивача оперативно-господарську санкцію у вигляді заборони реалізовувати авіаперевезення. В результаті недобросовісних дій відповідача позивачу були завдані матеріальні збитки у вигляді упущеної вигоди від нереалізованих авіаквитків» [6]. В іншій справі відповідач посилався на те, що позивач порушив принцип добросовісності, не виконавши договір підряду з третьою особою лише через те, що відповідач не допускав позивача на орендовані у відповідача приміщення. Водночас, якби позивач діяв добросовісно, він мав всі підстави виконати договір підряду, оскільки в його володінні були інші належно обладнані для цього приміщення [7].

Таким чином, норми закону про добросовісність, наведені вище наукові та процесуальні джерела, мають слугувати основою для прямого застосування судами засад добросовісності при тлумаченні нормативних актів, договорів та винесенні заснованих на цьому принципі рішень.

Література:

1. Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 р. № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) // Вісник Конституційного Суду України. – К. – № 6. – 2006. – С. 6–16.
2. Постанова ВГСУ від 7 листопада 2006 р. у справі № 6/407.
3. Постанова ВГСУ від 5 травня 2004 р. у справі № 4/1711–34/234.
4. Постанова ВГСУ від 16 липня 2003 у справі № 11/3903 // Вісник господарського судочинства, 2004. – № 1. – С. 283–284.
5. Рішення господарського суду м. Києва від 25 липня 2005 р. у справі № 36/406.
6. Касаційна скарга компанії «I» у справі № 39/147.
7. Пояснення ВАТ «З» по справі № 2/431 (Постанова ВГСУ від 21.04.2005).
8. Бирюков П. М. Международное право: Учебное пособие. – М.: Юристъ, 1998.
9. Венская конвенция о праве международных договоров: Коммент. / Сост. и авто. А. Н. Талалаев. – М., 1997.
10. Гражданское и торговое право зарубежных государств. Отв. редакторы: проф. Е. А. Васильев, проф. А. С. Комаров. М.: Международные отношения, 1994.
11. Проблемні питання у застосуванні цивільного і господарського кодексів України. Під ред. Яреми А. Г., Ротаня В. Г. – К.: Реферат, 2005. – С. – 17–18.
12. Теньков С. Застосування загальних засад цивільного законодавства у судовій практиці // Вісник господарського судочинства, 2004. – № 1. – С. 285–286.
13. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України. В 4-х т. Т. 4. Методологія тлумачення нормативно-правових актів України / Відп. ред. В. Г. Ротань: – К.: Юридична книга; Севастополь: Ін-т юрид. дослід., 2008. – С. 776, 780.