Американська юридична професія вирізняється своєю вимогливістю. Формалізовані вимоги стосуються освітньо-професійноuj рівня підготови, компетентності, особи правника, поведінки як e професійному, так і в особистому житті. А які наслідки недотримання цих вимог? Що слідує в разі виявлення невідповідності особистих чи освітньо-професійних якостей правника, порушення правил професійної етики, правопорушень? Як соціальне становище правника впливає на вирішення питання про відповідальність і наскільки в такому разі применшується значення юридичної професії загалом? Варіанти відповіді на ці запитання пропонує даний оглядовий виклад деяких „справ Білла Клінтона”. Справи Білла Клінтона, який відомий українцям передусім як американський президент, не раз приковували до себе увагу громадськості. Одначе проаналізувати суто юридичні аспекти справ з українських юристів ніхто не брався. Своєю чергою, українське правництво може зацікавити детальніший огляд юридичних аспектів та наслідків подій із життя Клінтона як громадянина, президента і правника

З огляду на це, пропонуємо Вашій увазі дві статті, присвячені юридичному аналізові справ екс-президента США. Перша стаття „Справи Білла Клінтона. Про відповідальність правника у США” торкнеться правового аналізу основних справ за участю екс-президента, а друга – його політичну та професійну відповідальність у зв’язку з цими справами.

У цьому огляді стисло викладено деякі справи Білла Клінтона щодо його професійної та пов’язаної з нею особистої поведінки. Це, передусім, розслідування (установи) спеціального прокурора (Вайтвотер та ін.), справа П. Джонс проти Б. Клінтона, процедура імпічменту президента Клінтона, справа Б. Клінтона проти П. Джонс (у Верховному суді США), дисциплінарні провадження у Верховному суді штату Арканзас та у Верховному суді США щодо Б. Клінтона. Для зручності наводиться хронологія деяких подій із життя та описаних тут справ.

ВАЙТВОТЕРГЕЙТ

Перші серйозні звинувачення були звернуті на Клінтона вже під час першої президентської виборчої кампанії на початку 1990-х рр. Деякі з них стосувалися Вайтвотеру та порушень законодавства про збір пожертвувань на політичні цілі. Вайтвотер, або Вайтвотерська угода, що лежить в основі Вайтвотергейту, бере початок у 1978 р., коли Дж. МакДугл, старий друг Клінтона (тодішнього генпрокурора Арканзасу), запропонував подружжю Клінтонів зробити спільну інвестицію. Придбати в Арканзасі (вздовж річки Вайт -Вотер) земельну ділянку, розробити її та продати під забудову приватних будинків. Ідею погодили, створили товариство, учасниками якого стали обидва подружжя, взявши позику в сумі 20000 – для внесення початкової суми від одного банку й 182 000 доларів від іншого – на купівлю землі. Але ринок нерухомості почав переживати скрутні часи, і справа майже провалилася. Здавалося, це просто невдала фінансова операція.

Одначе фінансовий неуспіх угоди виявився лише частиною пов’язаних із ним неприємностей для Клінтонів. Коли Клінтон опинився на вершині політичного олімпу, політичні опоненти звинуватили його у зловживанні владою, порушенні закону та зажадали розслідування. Як раз збанкрутіла фінансова установа (Madison Guaranty Savings and Loan) в Арканзасі, до якої мав стосунок друг Клінтона МакДугл. У липні 1993 р. в позаміському парку столиці було знайдено тіло друга і партнера Клінтонів юриста Р. В. Фостера, після чого документи, що їх він зберігав стосовно Вайтвотерської угоди, було вилучено й передано Клінтонам у Білий дім. Хоча передсмертна записка Фостера вказувала на невинність Клінтонів, події навколо справи виглядали дедалі загадковішими. З’явилася вимога провести розслідування. У січні 1994 р. генеральний прокурор США Ж. Рено призначив Р. В. Фіске керівником федерального розслідування Вайтвотерської справи – спеціальним прокурором.

У серпні 1994 р. Р. В. Фіске на посаді спецпрокурора заступив К. Стар. Ця подія знаменувала початок нового етапу в суперечливій історії цієї нині вже не діючої установи. Незалежний прокурор (згодом називався „незалежний радник” (Independent Counsel)) як інститут та його установа, з’явилися внаслідок Вотергейту на підставі спеціального Акта 1978 р. про етичну поведінку в державному правлінні, мали у своєму розпорядженні надзвичайні слідчі повноваження, всі необхідні фінансові, часові та людські ресурси. Прокурор К. Стар отримав завдання і повноваження розслідувати, чи не порушено якими-небудь фізичними чи юридичними особами федерального кримінального закону, за винятком правопорушень класу В чи С, що в будь-який спосіб э дотичними до стосунків Джеймса Б. МакДугла, Президента Вільяма Джефферсона Клінтона чи пані Гіларі Клінтон з Madison Guaranty Savings and Loan Association, Whitewater Development Corporation чи Capital Management Services.

Висувалися кілька звинувачень: порушення законодавства про пожертвування на політичні цілі (переказ МакДуглом грошей Madison арканзаським політикам, у тому числі губернатору Клінтону); конфлікт інтересів (призначення Клінтоном на посаду державної установи з регулювання банківської діяльності особи, котра раніше – як юрист, надавала юридичні послуги Madison, а після призначення вирішувала питання про долю цієї установи); конфлікт інтересів (представництво Madison із боку Гіларі Клінтон як юриста, дання юридичних послуг на суму 30 000 доларів і подальше банкрутство Madison (збитки 60 млн доларів)). Згодом було висунуто й інші звинувачення, які виникли до і під час слідства, що його проводив К. Стар.

Одним із результатів розслідування К. Стара стало засудження у травні 1996 р. подружжя МакДуглів і колишнього губернатора Арканзасу Дж. Ґ. Такера. А далі те, що розпочалося як розслідування у справі Вайтвотер, переросло в семирічне розслідування цієї та інших справ (приміром, Файлгейт, Тревелгейт). Його центральною частиною стало розслідування К. Стара тривалістю в п’ять років і вартістю понад 40 млн. доларів, що вперше в американській історії спричинило процедуру імпічменту обраного президента США. Чи закінчилося б у такий спосіб це розслідування, якби проти Клінтона виступила не тільки політична опозиція, а й з’явилися нові звинувачення?

JONES V. CLINTON. СЕКСУАЛЬНІ ДОМАГАННЯ Й ДИСКРИМІНАЦІЯ ЯК ПОРУШЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКИХ ПРАВ?

Серед звинувачень під час першої президентської виборчої компанії найбільш неприємними та у висліді проблематичними для Клінтона виявилися ті, що стосувалися його особистого життя. У січні 1992 р. бульварна газета Star опублікувала статтю про Клінтона, який, ще будучи генеральним прокурором і губернатором Арканзасу, начебто мав позашлюбні зносини і в зв’язку з цим зловживав владою. Тему швидко підхопили центральні ЗМІ. Клінтон відреагував моментально. Наприкінці січня в телевізійному інтерв’ю на центральному телеканалі Клінтон відкинув звинувачення, хоча й зазначив, що спричинив „біль у своєму шлюбі”. Попри все це, 3 листопада 1992 р. Клінтон виборов пост президента США.

Втім, особисте життя Клінтона лише починає ставати в центрі уваги. У травні 1994 р., колишня працівниця держслужби штату Арканзас П. Джонс (позивачка) подала до федерального окружного суду в Арканзасі позовну заяву проти президента Клінтона (відповідач). У заяві стверджувалося, що відповідач порушив федеральне анти-дискримінаційне законодавство, чим завдав позивачці збитків, що мають бути відшкодовані.

Підставою для позову послужили події 8 травня 1991 р., коли відповідач Клінтон, тодішній губернатор Арканзасу, начебто зробив Джонс „огидні” сексуальні пропозиції-домагання, а після її відмови їх задовольнити, позивачка зазнала дискримінації на роботі, і, що, зокрема, такі дії відповідача спричинили її „серйозне емоційне хвилювання” та позбавили „громадянських прав”. Джонс не вклалася в установлений правом Арканзасу 6-ти місячний строк давності для подання позову щодо сексуальних домагань, але суду таки довелося встановити фактичні обставини справи.

Суд виніс резолютивну ухвалу у справі лише в квітні  1998 р. (в особі судді Райт). В ухвалі зазначалося, що хоча поведінка Клінтона і може характеризуватися як „невихована”, „образлива” та „одіозна”, вона не містить ознак, котрі дозволяли б юридично кваліфікувати її як сексуальне домагання (в українському законодавстві – „примушування до вступу в статевий зв’язок”). Суд став на бік відповідача.

Які юридичні наслідки цього рішення й справи загалом і для Клінтона зокрема? По-перше, щодо загального значення рішення. Чимало клієнтів опісля цікавились у своїх консультантів: невже роботодавці захищені правом, коли вони „експонуються” перед своїми підлеглими та вимагають від них інтимних послуг? Відповідь однозначна: ні. Аналіз справи показує, що Клінтон виграв справу остільки, оскільки Джонс її програла, бо не змогла довести зв’язок між (начебто) незадоволеними сексуальними домаганнями та негативними наслідками, що мали б настати. Натомість, навпаки: їй надали вищу посаду, підняли заробітну платню; крім того, не представлено фактів, котрі доводили б, що відповідач ухвалив чи міг ухвалити рішення з приводу роботи позивача. Позивачка також не спромоглася переконати суд у наявності «несприятливого середовища», в якому вона опинилася згодом. Отже, хиба справи Джонс стосувалася не так спірної поведінки Клінтона, як обставин щодо її заяви: сплив кількох років од моменту події та рішенням Джонс подати позов, недоведення відчутних негативних наслідків на роботі, наявність двох дружніх зустрічей із Клінтоном опісля події, відсутність хоч якого обтяжливого ефекту і недоведення жодних доводів про каральні міри Клінтона чи іншого державного службовця. Щоправда, вчинки, подібні до тих, які наводилися в справі, не можна вважати виправданими, вони потенційно можуть тягнути за собою настання як цивільної, так і кримінальної відповідальності.

По–друге, щодо значення рішення для Клінтона. Ця справа могла б уважатися за Клінтоном, якби не деякі процедурні рішення та наслідки. Окрім резолютивної ухвали, суддя Райт також винесла окрему ухвалу, за якою визнала дії Клінтона такими, що виявляють неповагу до суду в цивільній справі (civil contempt – вид цивільно-процесуального правопорушення). В ухвалі зазначалося: „Недопустимо вдаватися до обманів та неправди у спробі перешкодити здійсненню судового процесу”. Клінтону було присуджено сплатити штраф у розмірі 90 000 доларів за дання „свідомо неправдивих показань”. Згодом Клінтон не погодиться з цим рішенням суду, але цього разу формальних заперечень з його боку не було. Заперечення, втім були з боку Джонс, яка подала апеляцію на рішення суду. Коли виявилося, що Джонс готова досягнути позасудового врегулювання спору, сторони почали переговори про мирову. В листопаді 1998 р. Клінтон погодив заплатити Джонс 850 000 доларів, які перераховано 12 січня 1999 р.

Клінтон виявився першим чинним американським президентом, який став відповідачем за позовом про „статеві провини”. А ця справа, котра тягнулася більш як чотири з половиною роки, зініціювала інші справи, знаходячи своє логічне продовження.

CLINTON V. JONES. ТИМЧАСОВИЙ ІМУНІТЕТ ПРЕЗИДЕНТА ВІД ЦИВІЛЬНИХ ПОЗОВІВ?

Справа Jones v. Clinton „породила” справу Clinton v. Jones, що нині закладає основи конституційного права США, відповідаючи на запитання: „Чи можна позиватися проти діючого президента США?” .

У справі Верховного суду США Clinton v. Jones Клінтон виступив заявником проти Джонс, умовноъ відповідачки. Коли Джонс подала позов проти Клінтона (в Jones v. Clinton), Клінтон звернувся до суду із клопотанням про закриття провадження у справі на тій підставі, що президентський імунітет не допускає можливості подання цивільного позову проти президента. Він також просив призупинити судовий розгляд справи та судове слідство до вирішення питання про імунітет. У грудні 1994 р. суд відмовив у закритті провадження на підставі імунітету, а також ухвалив продовжити судове слідство, хоч і призупинив судовий розгляд справи до закінчення президентських повноважень Клінтона. Джонс подала апеляцію. Апеляційна інстанція підтвердила рішення нижчого суду щодо відмови в закритті провадження у справі, одначе визнала неправомірним рішення про призупинення судового розгляду як таке, що констатує „функціональний еквівалент” дання тимчасового імунітету. Нарешті, у червні 1996 р. справу прийняв до розгляду Верховний суд США і запланував її розгляд на жовтневий термін того ж року. Це означало, що справу Джонс не буде вирішено до закінчення чергової президентської кампанії. В листопаді Клінтона було обрано повторно. Верховний суд, розглянувши справу наступного року, прийняв рішення більш ніж чотири місяці потому.

Рішення Верховного суду від 27 травня 1997 р. в Clinton v. Jones було не на користь президента. Суд визнав неконституційним відтермінування судового розгляду цивільних позовів до президента до збігу президентських повноважень. Необґрунтованими було визнано всі чотири аргументи заявника.

По-перше, суд визнав прецедентно необґрунтованим аргумент, за яким Конституція США наділяє президента тимчасовим імунітетом від цивільних позовів і проваджень у справах про відшкодування збитків за дії, які мали місце до того, як той посів пост президента. На думку суду, ідея президентського імунітету від цивільних позовів за дії, вчинені офіційною особою, – можливість ефективного виконання функції без остраху за те, що певні рішення можуть стати підставою для персональної відповідальності, – не стосується неофіційної (неслужбової) поведінки. Навіть більше, імунітет офіційної особи випливає з природи функції, що виконується, а не особи того, хто її виконав.

По-друге, суд не погодився з аргументом про те, що призупинення федеральними судами розгляду справ проти президента як приватної особи до моменту закінчення його повноважень базується на потребах (доктрини) поділу влади. Суд дійшов висновку, що в разі продовження розгляду цієї справи доктрини поділу влад порушено не буде. Доктрина передбачає наявність системи стримувань і противаг. Але в даній справі ніщо не вказує на те, що система федерального судочинства мала б виконувати „виконавчі” функції. Крім того, суд відхилив як історично необґрунтоване припущення заявника про те, що рішення в цій справі на користь відповідачки може спричинити накладення на президента неприпустимого тягаря, що стане перешкодою у виконанні офіційних обов’язків. Натомість, суд визнав усталеним положення про те, що судова влада може обтяжувати виконавчу владу переглядом правомірності дій останньої. Отже, федеральні суди мають право вирішувати питання про правомірність неофіційної поведінки президента.

По-третє, суд не погодився з визначенням призупинення судового розгляду справи „функціональним еквівалентом” дання тимчасового імунітету. Суд підтвердив право окружних судів на свій розсуд призупиняти процесуальний розгляд справи, але робити це вони повинні беручи до уваги можливий тягар, який може покладатися на президента у зв’язку з судовими процедурами. Суд визнав неправомірним рішення апеляційної інстанції про призупинення судового розгляду справи на тій підставі, що цей суд не взяв до уваги важливість інтересу відповідачки.

По-четверте, суд не погодився з тим аргументом, що рішення проти заявника в цій справі спричинить значне зростання кількості політично мотивованого переслідування та фривольних судових процесів. А також, із доводом про те, що інтереси захисту національної безпеки вимагають від президента не давати пояснень щодо деяких питань. Суд наголосив на своєму переконанні у здатності федеральних судів (суддів) впоратися з питаннями, котрі можуть потребувати вирішення. На думку суду, в разі, якщо Конгрес уважає за необхідне надати президентові більший захист, він може зробити це прийняттям відповідного законодавства.

Відмова президентові Клінтону в наданні тимчасового імунітету означала обов’язок завершити судовий розгляд справи Jones v. Clinton. Тепер ті, хто вважав, що ця справа мала чекати свого вирішення, поки Клінтон не покине президентський пост, вже могли ставити питання по-іншому: чи не змушений буде Клінтон покинути пост унаслідок цієї справи?

„МОНІКАГЕЙТ”. ВІД ЦИВІЛЬНО–ПРАВОВОЇ ДО КОНСТИТУЦІЙНО–ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Юристи П. Джонс працювали винахідливо й завзято. Вони взялися встановити, чи не має в діях Клінтона „певної моделі поведінки”, при цьому уважно досліджували обставини інших інтимних „відносин” Клінтона. Коли з’являється інформація про те, що президент начебто мав сексуальні стосунки з 21-річною стажеркою (згодом співробітницею) Білого дому Монікою Левінскі, її ім’я з’являється в переліку свідків у справі Jones v. Clinton.

Левінскі починають турбувати як у зв’язку зі справою Джонс, так і щодо розслідування К. Стара. 19 грудня 1997 р. К. Стар надсилає Левінскі вимогу з’явитися для дання свідчень і пред’явити надані Клінтоном подарунки. 7 січня 1998 р. вона дає письмові свідчення під присягою, в яких спростовує наявність „сексуальних відносин” із Б. Клінтоном. 16 січня К. Стар отримує повноваження розслідувати, чи немає в діях Левінскі та інших осіб ознак злочинів (свідомо неправдиві показання та перешкоджання здійсненню правосуддю). 17 січня 1998 р. Клінтон під присягою дає показання у справі Jones v. Clinton. Він заперечив, що коли-небудь мав сексуальні відносини з М. Левінскі. 21 січня 1998 р. преса поширює інформацію про справу Левінскі. 26 січня 1998 р. президент публічно заперечує сексуальні відносини з М. Левінскі („I have never had sexual relations with that woman, Miss Lewinsky") і те, що він схиляв свідків до дання неправдивих показань.

К. Стар продовжує своє розслідування. У липні 1998 р. він викликає Клінтона для дання показань перед „великим журі”. Б. Клінтон стає першим американським президентом, що виступає суб’єктом кримінального переслідування. Наприкінці липня К. Стар досягає домовленості з М. Левінскі про співпрацю та дання їй імунітету від переслідування. Вона починає давати детальні показання. До розслідування залучається ФБР. Загалом над розслідуванням працювали 28 слідчих і 78 агентів ФБР (це лише деякі факти), котрі мали надзвичайні повноваження та необмежені матеріальні ресурси. Розслідування набрало обертів і неочікуваних для Клінтона поворотів.

Субота 17 серпня 1998 р. виявилася тяжким днем для Клінтонів. На цей день було призначено надання Клінтоном показань великому журі. Як ми нині знаємо з мемуарів Г. Клінтон (Living History, 2003 р.), вранці того дня Білл Клінтон зізнався їй, що між ним і М. Левінскі мала місце „короткотермінова і спорадична” „неналежна інтимність”. Даючи показання того ж дня, Клінтон визнав наявність „невідповідних відносин” з М. Левінскі, й тоді ж оголосив це по телебаченню.

Постають нові запитання, передусім перед К. Старом: чи можна кваліфікувати дії Клінтона, вчинені ним під час дання раніше показань у справі Jones v. Clinton, як надання свідомо неправдивих показань під присягою (perjury) великому журі, чи не перешкоджав він здійсненню правосуддя, чи не вчиняв інших злочинів? А відтак, чи не наявні підстави для ініціювання процедури імпічменту проти президента Клінтона? Відповідь К. Стара, представлена в його звіті (переповненому деталями стосунків Клінтона і Левінскі, на 445 сторінках якого кореневе слово „секс” зустрічалося 581 раз), поданому до палати представників Конгресу 8 вересня та оприлюдненому за її рішенням 9 вересня 1998 р., однозначна: „наявна істотна та достовірна інформація про те, що президент Клінтон вчинив дії, які можуть бути підставами для імпічменту”.